1Q84. Книга ІІ - Харукі Муракамі

— Байдуже, що дорога переповнена. Не має значення, сьогодні четвер, п'ятниця чи День народження Імператора. В усякому разі, в кварталі Йоґа виїжджайте на столичну швидкісну автостраду. Бо часу мені вистачить.

Таксист мав років тридцять п'ять з лишком. Був сухорлявий, білолиций, з продовгуватим обличчям. Скидався на лякливу травоїдну тварину. Його підборіддя випиналося вперед так, як у кам'яних скульптур на острові Пасха. Він дивився на Аомаме у дзеркало заднього виду й намагався прочитати, чи вона просто з глузду з'їхала, чи опинилася в якомусь скрутному становищі. Але нічого не міг збагнути. Особливо з її зображення в маленькому дзеркалі.

Аомаме вийняла із сумки гаманець і сунула під ніс таксистові новеньку, щойно віддруковану банкноту на десять тисяч єн.

— Решти не треба. І так само квитанції, — мовила вона коротко. — Тому я хотіла б, щоб ви без зайвих слів зробили те, що я сказала. Спочатку їдьте до кварталу Йоґа, а потім по столичній швидкісній автостраді до Ікедзірі. Навіть якщо потрапимо в затор, цієї плати, гадаю, вистачить.

— Звичайно, вистачить, але… — сказав таксист, усе ще сумніваючись. — Хіба на автостраді маєте якусь особливу справу?

Аомаме помахала банкнотою, неначе вимпелом.

— Якщо не поїдете, то мені доведеться пересісти в інше таксі. Якомога швидше вирішуйте, поїдете чи ні.

Насупивши брови, таксист секунд десять поглядав на банкноту. Потім нарешті зважився і взяв її. Пересвідчившись під світлом, що вона справжня, засунув її у робочу сумку.

— Зрозуміло. Поїдемо на столичну швидкісну автостраду номер три. Але там справді потрапимо у страшний затор. До того ж, між кварталом Йоґа та Ікедзірі з неї з'їхати не можна. І нема громадського туалету. Тож якщо хочете справити природну нужду, то подумайте про це зараз.

— Не турбуйтесь. Їдьте негайно.

Таксист, пробравшись заплутаними вуличками через житловий район, виїхав на 8-му кільцеву дорогу й попрямував по ній, переповненій автомашинами, до кварталу Йоґа. Увесь той час вони обоє мовчали. Водій слухав програму радіо, а Аомаме заглибилася у свої думки. Коли таксі опинилося перед в'їздом на швидкісну автостраду, зменшивши гучність радіоприймача, водій спитав:

— Вибачте за надмірну допитливість. У вас якась особлива професія?

— Розслідувачка страхової компанії, — не вагаючись, відповіла Аомаме.

— Розслідувачка страхової компанії, — ніби пробуючи незнайому страву, старанно повторив таксист.

— Розслідую грошові махінації в страховій компанії.

— Ого! — здивувавшись, сказав він. — Ця махінація якось пов'язана із столичною швидкісною автострадою?

— Саме так.

— Як у тому фільмі.

— Якому?

— Старому. Зі Стівом Макквіном у головній ролі. Щоправда, назву забув.

— «Афера Томаса Крауна», — підказала Аомаме.

— Так-так. У ньому Фей Даневей виконує роль розслідувачки страхової компанії. Вона фахівець з питань незаконного отримання компенсації за крадене застраховане майно. Макквін — мільйонер, який для власної розваги чинить злочин. Фільм дуже цікавий. Я його дивився, коли був учнем середньої школи вищого ступеня. Музика в ньому мені подобалася. Класна.

— Мішеля Леґрана.

Таксист проспівав собі під ніс перших чотири такти. А потім, зиркнувши у дзеркало, ще раз пильно придивився до обличчя Аомаме.

— До речі, у вас є щось схоже з тією Фей Даневей, чи не так?

— Щиро дякую, — сказала Аомаме, зробивши певне зусилля, щоб приховати усмішку на своїх губах.

Смуга столичної швидкісної автостради, що вела до центру, як і пророкував таксист, була переповнена. Затор почався приблизно через сто метрів, як вони виїхали на неї. Виявився, так би мовити, взірцевим. Але саме цього Аомаме бажала. Однакового одягу, однакової дороги, однакового затору. Шкода тільки, що з радіоприймача в таксі не лилася «Симфонієта» Яначека, а звук не був таким високоякісним, як у тому автомобілі «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота».

Затиснуте між вантажівками, таксі рухалося повільно. Довго зупинялося на одному місці, потім, ніби згадавши, посувалося трошки вперед. Молодий водій сусіднього рефрижератора під час зупинки захоплено читав журнал з малюнками у стилі манґа. Подружжя середніх літ у кремовім автомобілі «Corona-Mark II» фірми «Тойота» з невдоволеним виразом обличчя дивилися вперед й ані разу не заговорили. Можливо, не мали про що. А може, тому, що одне одному щось сказали. Зручно вмостившись на сидінні, Аомаме віддалася роздумам, а таксист слухав радіопрограму.

Нарешті вони доїхали до дорожнього знаку з написом «Комадзава» й, немов равлик, посунули до Санґендзяя. Раз по раз Аомаме піднімала голову й поглядала на краєвид за віконцем. «Я востаннє бачу це місто. Їду кудись далеко», — думала вона. Однак, незважаючи на такі думки, ніяк не могла полюбити Токіо. Всі будівлі вздовж столичної швидкісної автостради були непривабливими, почорнілими від вихлопних газів автомашин, повсюди стирчали крикливі рекламні оголошення. Від споглядання такого краєвиду на душі ставало важко. Навіщо люди створюють таке гнітюче середовище? І навіть не кажуть, що світ має бути прекрасним. Хіба не було б краще, якби все не опустилося до такого огидного рівня?

А тим часом нарешті в полі зору Аомаме з'явилося знайоме місце. Того разу вона вийшла тут з таксі. А загадковий таксист середніх літ повідомив їй про аварійні сходи. Попереду виднів великий рекламний щит фірми «Ессо», на якому усміхнений тигр тримає в лапах наливний шланг. Такий самий, як тоді.

«Впустіть тигра у свій бензобак».[22]

Раптом Аомаме відчула, що в неї пересохло в горлі. Вона відкашлялась і, засунувши руку в сумку, вийняла баночку з лимонним драже проти кашлю. Поклала в рот одне драже, а баночку повернула в сумку. І при цьому міцно стиснула рукоятку пістолета фірми «Heckler & Koch», щоб упевнитися в його міцності й вазі. «От і добре», — подумала вона. А тим часом таксі просунулося трохи вперед.

— Перейдіть у лівий ряд, — сказала Аомаме таксистові.

— А хіба у правому нема руху? — спокійно заперечив він. — Крім того, поворот до Ікедзірі з правого боку, а тому пізніше буде важко змінити рядність, якщо я зараз перейду в лівий ряд.

Аомаме не прийняла заперечення.

— Нічого, перейдіть у лівий ряд.

— Ну, якщо так кажете… — ніби змірившись, погодився таксист.

Висунувши руку з віконця, він дав знак рефрижератору й, переконавшись, що той водій його зрозумів, просунувся у лівий ряд. А коли проїхав метрів п'ятдесят, вервечка автомобілів одностайно спинилася.

— Відчиніть двері, бо я тут вийду.

— Вийдете? — спитав приголомшений таксист. — Вийдете тут?

— Так, вийду тут. Бо маю тут справу.

— Але ж ми посередині швидкісної автостради. Небезпечно, й, крім того, вам нема куди йти.

— Нічого, недалеко звідси попереду є аварійні сходи.