Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль
— Дякую, я не палю.
— У мене така служба, — сказав Сі, — що іноді я маю стосунки з людьми, які їздять на Кубу й повертаються звідти.
— Розумію, — промовив Лоррімер і похнюпився.
Сі посміхнувся. З його бадьорого білявого обличчя не сходила тінь веселої вдачі й поважності, це сприяло його кар’єрі. Лоррімер, зосередившись, дістав з кишені ножика й заходився витонченими жестами дбайливо обрізати круглий кінець сигари. «Я не сподівався, що він кінець сигари підкусить зубами і сплюне на килимок, однак цей його ритуал дратує мене. Він не звертає на мене уваги, розважається. Він знає два способи служити Сполученим Штатам: один — свій, шляхетний; другий — мій, мерзенний. Заприсягаюся, цю вирізьблену з слонової кістки сигарничку він дістав безпосередньо в Гонконгу. А запальничка? Вона золота? Ні, ні, то звичайнісінький залізний каганець, що йому подарував приятель англієць під час війни. То — своєрідний зразок чудового сувеніру й вишуканої вбогості». Сі відвернув голову й подивився у вікно. Там, під кленами, котила свої брудні, шоколадної барви, води Анакостія. «Та хай їй грець, оцій їхній славетній річці. Врешті, й цьому застарілому їхньому способові мислити, й тим гарматам, що вкрилися мідянкою. В жерлі однієї з них — очам своїм не повіриш — пташине гніздо. Чудовий символ для клятого пацифіста! Ось чим наші гармати стрілятимуть по китайцях — ластівчиними гніздами!»
— Ну, містере Сі, — заговорив Лоррімер, затягшись димом сигари, — що я маю зробити для вас?
— Ми думаємо, — відповів Сі, — що час зацікавитися дельфінами взагалі, а не тільки американськими. Зрозумійте мене, я хочу сказати…
Лоррімер похилив голову.
— Оскільки я невіглас у цій галузі, — вів далі Сі, — то хотів би поставити вам кілька запитань.
— Запитуйте, — холодно відповів Лоррімер.
Сі схрестив ноги, у шлунку защеміло знову, він гнівно подумав: «Цей негідник обмацує мене очима, наче щипцями». Та відразу, ніби десь спалахнув тривожний сигнал, пін пересилував себе, й гнів одліг від серця. Сі навчився контролювати свої почуття, навіть гамувати їх. Подивився на Лоррімера, й за мить його рум’яне досвідчене обличчя привітно всміхнулося.
— Перше запитання: чи в Радянському Союзі цікавляться дельфінами?
— Авжеж. Там друкуються російською мовою наші праці.
Сі дивився на Лоррімера пильно й приязно. «Я не помилився, — мислив, — у нього бостонська говірка, вишукана інтонація, чітка вимова, вища фонетична елегантність».
— А як далеко вони зайшли зі своїми дослідами?
— Судячи з того, що вони друкують, — а друкують вони надто мало, — можна гадати, що вони пішли недалеко.
Сі подивився на Лоррімера.
— Якщо я правильно зрозумів, радянські вчені користуються нашими дослідами, а ми їхніми — ні.
Лоррімер посміхнувся. Коли посміхався, правий кутик верхньої губи надимався й перегинався — це надавало його фізіономії неабиякої зверхності.
— Це не така страшна річ, як здається на перший погляд. Ми ґрунтовно досліджуємо дельфінів. Таємниця на цій стадії не тільки зайва, навіть шкідлива.
— Чому?
— У США багато загонів учених вивчають дельфінів. Одних фінансують державні агентства, інших — великі приватні підприємства, такі як «Локхід». Дослідники тупцювали б на місці, коли б не розголошували своїх досягнень.
— Однак хіба не можна розповсюджувати публікації серед самих лише дослідників?
— Дуже важко. Нині в США налічується багато дельфінознавців. До того ж чимало зарубіжних дослідників у себе на батьківщині працюють на нас.
Сі потер собі носа.
— Вибачте, що повторююсь, але розголошення таємниць піде нам на шкоду.
— Зовсім ні.
— Чому?
Лоррімер підвів свою вродливу голову, наче чашу.
— Тільки наша країна спроможна витрачати щороку сотні мільйонів доларів на вивчення дельфінів. Більш того, наша країна єдина в світі, що фінансує сто п’ятдесят дельфінознавців. Кажу, сто п’ятдесят, не рахуючи дельфінознавців із союзних країн, яких ми також фінансуємо.
Трохи помовчавши, зиркнув на Сі й, не підвищуючи тону, мовив:
— Нас ніколи не наздоженуть.
— Навіть якщо ми про все писатимемо?
Лоррімер ледь помітно усміхнувся.
— У США постійно дотримуються певної перерви в часі між тим, коли вчені щось відкривають, і моментом розголошення цього відкриття.
— Це мене трішки заспокоїло.
— Я цілком вас заспокою. Прийде ще той день, коли, замість вказувати кожній лабораторії, що вона повинна й що не повинна публікувати, ми будемо змушені оберігати справжні таємниці.
— А коли це буде?
— Коли досягнення наших дельфінознавців можна буде використати на практиці.
Сі помовчав.
— Цей час ще не настав? — запитав він Лоррімера.
— Ні.
Лоррімер якусь мить вагався, однак Сі був добре натренований і умів не помічати таких вагань.
— Я зрозумів, — мовив повільно, — якщо одного дня ви зробите затемнення, то воно дорого коштуватиме всім і мені теж. Але, з іншого боку, я хотів би упевнитись, що завжди буду добре поінформований, причому вчасно, аби мати змогу порівнювати наші досягнення з зарубіжними.
— Ви одержуватимете інформацію, — сухо відповів Лоррімер.
Сі примружив очі й дивився на співрозмовника. «Проте з нас двох не він аскет, а я», — подумав про себе.
— Містере Лоррімер, — Сі пожвавішав, — а зараз я хотів би дізнатися про деякі деталі, які могли б надати моїй роботі певного напрямку. Що найбільше цікавить збройні сили у вивченні дельфінів?
Лоррімер зиркнув на Адамса й коротко відповів:
— Шкіра.
— Шкіра? — перепитав Сі.
Він перевів погляд з Лоррімера на Адамса й з Адамса на Лоррімера.
— У шкірі приховується велика таємниця, — додав Адамс трохи розважливо.
Сі знову дивився то. на одного, то на другого. Лоррімер подав якийсь невиразний жест своєю сигарою.
— Поясніть, Девіде, — сказав він прихильно.
— Містере Сі, — озвався
