Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль
— Безперечно, вам траплялися люди, що кажуть про своїх собак: «Який він розумний, не вміє тільки розмовляти». Треба сказати, що в цих словах є невинна суперечність. Адже саме мова — основа справжнього розуму. Отже, визначити рівень розуму дельфіна — це означає з’ясувати, чи він спілкується з іншими дельфінами.
Дельфін утворює звуки не ротом, а дихалом — маленьким отвором на потилиці. Коли дельфін пірнає в воду, дихало затуляється клапаном. Його органи фонації відрізняються від наших, проте вони здатні утворювати звуки. Дельфін видає багато різних шумів: рипіння, схоже на рипіння погано змащених завіс дверей, кудкудакання, деренчання, гарчання, багато свистів і, нарешті, інші, я сказав би, неввічливі шуми. — (Сміх). — Виникає запитання, чи може дельфін передавати інформацію за допомогою звуків. Маю на увазі складну інформацію, а не благання пораненої тварини допомоги в своїх родичів чи ревниве нагадування самця про порядність своїй подрузі, коли вона надто захоплюється іншим дельфіном. Для цього вистачить звичайного гарчання. — (Сміх). — Зрозуміла річ, що справжня мова дала б змогу спілкуватися на високому рівні. Нині вчені схильні вірити, що дельфін здатний до такого спілкування. Але це тільки припущення. Та самі ці припущення вражають.
Ось один з дослідів, що підтверджує їх: двоє дельфінів, самець і самиця, відокремлені сіткою, натягненою впоперек басейну. Перед кожним з них кладуть щиток з трьома різноколірними лампочками, а в воду опускають на певній відстані три платівки. Як тільки на щитку спалахне зелений вогник, дельфін має натиснути писком на праву платівку, коли спалахує червоний, — на ліву, а коли білий, — на середню. Засвічують послідовно в одному порядку три лампочки, відтак навпаки, а потім це роблять у кілька способів і, якщо дельфін не помиляється, його частують рибою.
Спочатку пропонують такий варіант самиці. Коли вона впорається з цією грою, в такому ж порядку засвічують лампочки перед самцем у його половині басейну. Впадає в око, що самець випереджає світло, яке спалахує на щитку, натискує на відповідні платівки ще до спалаху. Таке розпізнавання дає привід для проведення нових експериментів. Опускають суцільну завісу між самцем і самицею, щоб він її не бачив і не підглядав, що вона робить. Повторюють експеримент. Дивно, що наслідок той самий. І далі відповідь самця випереджає запитання. Отже, дізнається про все він зовсім не за допомогою зору.
І ще ось як: роблять звуконепроникну перегородку між самцем і самицею впоперек усього басейну, аби вони не могли перемовлятися між собою. Справді ж, ще тоді помітили, що самиця, виконуючи завдання, не вгавала видавати звуки. Ізолювавши їх, пропонують самиці кілька спалахів на щитку, й вона відповідає. Однак цього разу самець, коли настає його черга, вичікує, доки засвітиться лампочка на щитку, й аж тоді натискує на платівку.
Відтак вирізають у перегородці отвір, що дає змогу дельфінам перемовлятися. Повторюють дослід, і знову відповідь самця випереджає запитання. Отже, він про все дізнається від самиці. — (Жваве зацікавлення). — Все відбувається так, ніби самиця, натискуючи на різні платівки, казала своєму чоловікові, що не міг бачити її: «Я натискую на ліву платівку, потім на праву, відтак на середню, знову на праву, й ти поквапся зробити так само, бо за це дають рибину…» — (Сміх, пожвавлення).
Якщо такий зв’язок справді існує (а чом би не припустити цього?), то в ньому є такі абстрактні поняття, як правий, лівий, середній, і він являє собою справжню мову[5].
Інші дослідники записують різноманітні звуки, що їх утворюють дельфіни, перетворюють на світлові форми й зафотографовують їх на плівку. Коли ж нам поталанить розшифрувати ці плівки за допомогою експериментального контексту, ми бодай у простій формі оволодіємо дельфіновою мовою.
Другий етап, але це тільки припущення, полягає в тому, що, скориставшись своїми знаннями дельфінової мови, ми зможемо навчити їх основам людської мови. Очевидно, це ґрунтується на здатності дельфіна імітувати людські звуки. Як відомо, цієї думки дотримується доктор Ліллі, він уже зараз намагається навчити своїх дельфінів розмовляти англійською.
Однак перехід од дельфінової до людської мови — це такий незвичайний стрибок уперед, що тут доцільно вжити умовне слово «якщо»… Саме ця умовність супроводжувала всю мою розповідь і стримує мене робити сміливі припущення.
Севілла замовк, подивився на слухачок, усміхнувшися їм, вклонився й мовив:
— Дякую за вашу люб’язну увагу. — (Тривалі оплески). — Я готовий відповісти на ваші запитання, — додав він, — якщо не вважаєте, що й так відібрав у вас багато часу. — (Заперечення).
Підвелася місіс Джеймсон. Сяючи лагідністю й поштивістю, схрестивши на грудях пухленькі руки, на пальцях яких виблискували обручки, вона подякувала лекторові. Жінки вп’ялися в неї очима, однак не слухали її.
— …І я певна, — закінчила місіс Джеймсон, — усі вдячні професорові Севіллі, що він сам погодився, аби йому поставили запитання. — (Оплески).
Місіс Джеймсон сіла.
Запала тривала мовчанка, від якої всі зніяковіли. Десь перешіптувалися, хтось тихенько кашляв, інші перезиралися між собою. Кощава дівчина, яка сиділа в першому ряду, пильно роздивлялася професора Севіллу крізь скельця великих облущених окулярів.
— Я вам подам добрий приклад, — сказала місіс Джеймсон лагідним голосом, буцімто вона не знала, що всі чекають, доки вона не озветься. — Містере Севілла, — провадила вона, закопиливши свою
