Едем - Станіслав Лем

— Та це ж рослини! — вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого «павука».

І справді, «павучі ноги» виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті та вкриті волосками потовщення легко можна було вважати суглобами членистоногого. Ці стебла, — їх було шість, сім чи вісім, — виростаючи з моховитого ґрунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце «тіла», оточеного ниточками павутинок, що виблискували на сонці. Рослини-«павуки» стояли близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.

Лікар знову кинув камінець у підвішене за кілька метрів від поверхні «черевце» й коли нічого не сталося, оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який одразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.

У глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.

Скупу тінь давали тільки повненькі «черевця» рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими закінчувалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе дивну огиду.

Ґрунт під ногами був пористий, м’який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні «черевець», то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші — засохлі, зів’ялі, струхнявілі, й із них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м’який шум земного лісу, — здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж рівниною. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками «черевця», й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.

Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підняв очі й застиг на місці.

Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля основи одного з «коконів», непорушно дивилося на нього — і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де саме очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голову чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий зсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки звисав на два метри вниз товстезний чорний волос.

— Що там таке? — запитав Інженер, підійшовши до Лікаря.

Той не відповів, й Інженер, звівши очі, теж заціпенів.

— Чим він дивиться? — мимохіть вихопилося у нього, і він на крок відступив — таку огиду викликало до себе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоча він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони.

— Ну й бридота! Тьху! — сплюнув позаду Хімік.

Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера та Лікаря, сховалися у них за спиною — наскільки уможливлювали пругкі стебла. Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився у світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.

І тут сталося таке...

Люди побачили яскравий спалах, який на частку секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, котрий саме цієї митті кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, — тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля ніг людей слимакоподібними рухами почали розповзатися навсібіч безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щось сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше, розповзання, закінчилося — останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, прудко та спритно вгризлися в ґрунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки у ніздрі людям ударив нестерпний солодкуватий сморід.

— Це була якась колонія?.. — невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.

Решта підсліпувато мружилися — перед очима в них і досі кружляли чорні кола.

— E pluribus unum, — відповів Лікар, — чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латини, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...

— Жахливий сморід, — озвався Фізик, — ходімо звідси геть.

— Ходімо, — погодився з ним Лікар.

Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:

— Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...

— Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, — кинув Хімік.

— А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.

— Ох, та облиште ви вже цю свою дискусію — он там наче видно якийсь просвіт! — вигукнув Кібернетик. — І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?

Звідкись віддалік почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, ґрунт під ногами значно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.

Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром кілька десятків метрів. У ній побачили восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної і здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, й від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висохлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в ґрунт, а