Едем - Станіслав Лем
— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, стоячи на краю западини й стежачи за тим, як Інженер підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого «павука», а тоді спробував зрушити їх з місця.
— Залізо?! — крикнув Координатор.
— Ні! — відповів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.
За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглася кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.
— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині нема нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років...
Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридору; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі ґудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в ґрунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.
Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони повважали її стежкою, однак це не була стежка. У безплідному ґрунті був виритий рівчак завглибшки кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний «моріжок», як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно, наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.
Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Ішли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалося, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби у цьому місці були гігантські дзеркала, які відбивали вниз сонячне проміння.
Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із сіро-жовтих цівок чи ниток, коливалася перистальтичними рухами — зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася у самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.
Кібернетик зайшовся кашлем.
— Можливо, це якісь отруйні випари, — сказав він.
Люди стояли й дивилися на хвилі, що рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли подорожні рушили знову і від завіси їх відділяло вже лише кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів — і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.
— Упав туди, всередину? — засумнівався Кібернетик.
— Ну що ти! — вигукнув Хімік. — Він навіть не торкнувся цього... цього...
Лікар підняв повну жменю камінців та грудок ґрунту й почав кидати ними в «завісу»; і камінці, і грудки зникали, не долітаючи до неї за кілька сантиметрів. Інженер зняв з маленького кільця ключ і шпурнув ним у поверхню стіни, що саме видала якийсь металевий звук. Ключ дзенькнув, мовби вдарившись об бляху, і теж зник.
— Що тепер? — запитав Кібернетик, дивлячись на Координатора.
Той не відповів. Лікар скинув з пліч рюкзак, вийняв з нього бляшанку консервів, вирізав ножем кубик заливного м’яса і кинув ним у «завісу». Кубик желе прилип до матової поверхні, якусь хвилину повисів на ній, а потім почав зникати, немовби танув.
— Знаєте що? — озвався Лікар, й очі його заблищали. — Це якийсь фільтр — вибірна діафрагма, щось таке...
Хімік знайшов у кільці на ремені свого рюкзака висохлий уламок пагона «павучої» рослини, який, мабуть, зачепився, коли вони продиралися крізь зарості, й, не довго думаючи, шпурнув ним у хвилясту завісу — крихка гілочка, відскочивши, впала біля його ніг.
— Селектор... — невпевнено промимрив він.
— Атож! Напевне, що так! — Лікар наблизився до «завіси», — його тінь упала на її нижній край, — навів на неї свою чорну зброю й натиснув спуск.
Тільки-но тонка, мов голка, цівка торкнулася хвилястої стіни, як у ній відразу ж виник отвір веретенистої форми, відкривши величезний, похмурий, розсвічений на всій його висоті іскорками простір, у глибині котрого літало безліч білястих і рожевих вогнів. Лікар різко відскочив, кашляючи й задихаючись, — ніздрі й горло йому обпік гіркий запах; усі трохи відійшли й знову зупинилися.
Випуклий отвір почав звужуватися. Хвилі, що перебігали «завісою», сповільнювали рух, наближаючись до нього, обминали його згори й внизу і швидко пливли далі. Отвір дедалі затягувався. Зненацька зсередини висунулося щось чорне, що закінчувалося пальцеподібним відростком, блискавично оббігло край отвору, і він миттю закрився; люди знову стояли перед завісою, що розмірено западалася й видималася.
Інженер запропонував провести нараду. За словами Лікаря, вона була демонстрацією їхньої безпорадності. Врешті-решт вирішили йти далі, вздовж величезної споруди. Піднявши рюкзаки, рушили вперед і подолали так кілометрів зо три. Дорогою перетнули кільканадцять вузьких «моріжків», котрі вливалися в рівнину. Якийсь час розмірковували, що воно
