Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Усупереч сподіванню капітан цю болісну тему обминув. Відсьорбував маленькими ковтками кашасу, розводився про всяку всячину. Згадав полковника Боавентуру, сам він, дякувати Богу, при доброму здоров’ї, але на серці неспокійно: доктор Вентуринья як поїхав після випускних свят до Ріо, так і досі не вернувся. Хвалився своїми плантаціями у Винозорому, мовляв, він уже бачить, як вони процвітають.

Прикро вражений такою байдужістю, Фадул ледве стримував своє обурення, свою гіркоту. Оце така, виявляється, між ними дружба!

Натаріо да Фонсека завжди шанував турка. Фадул ще коробейникував, коли капітан подарував йому револьвер і покумався з ним. А коли крамар оселився у Великій Пастці, їхні взаємини стали ще тіснішими. І ось маєш, капітан навіть словом не згадав про лихо, що спіткало турка, не запропонував йому, як би годилося, свою допомогу.

Скрутивши з нарізаного тютюну сигару, Натаріо припалив її, — вогонь підніс йому Фадул, — відмовився від ще одної чарки і почав збиратися в дорогу. Випростався біля прилавка, сягнув рукою до кишені полотняного піджака кольору хакі й дістав складаного ножика, що його забув на ліжку турок, вирушаючи до Такараса.

— Часом не ваш, куме Фадуле?

Поклав ножика на прилавок, і Фадул Абдала стрепенувся.

— Авжеж, мій, капітане. Як він потрапив до вас?

— А як, гадаєш, міг потрапити, куме?

Пішов до конов’язі, вернувся з мулом, встромив ногу в стремено, зиркнув на Фадула, — той нашорошено чекав, — сів верхи й мовив:

— Мені тільки сказали про наскок, і я їх одразу хап-лап. Усіх трьох, куме Фадуле, негідників.

Очі в турка зблиснули, йому хотілося сміятись і плакати.

— Усіх, капітане? Трьох? — перепитав.

— Усіх трьох. Бувай, куме.

10

Він знову став колишнім зальотником — сміхотливим, жартівливим, грайливим, балакучим: словом, знову відчув смак до життя. Знову чувся у Великій Пастці гучний голосище Фадула Абдали. Сеу Фаду став самим собою, жадоба помсти вже не точила йому душу.

Проте клопіт зостався. Бо час від часу він мусив їздити за товарами, замикати армазем, залишати його напризволяще; а ще вистачало непевного люду, злодіїв і бандитів.

Щоправда, звістка про сумну долю трьох грабіжників облетіла узбережжя: здебільшого несвітська брехня, моторошні подробиці. Про загибель кабрів ходило принаймні п’ять зовсім протилежних, але однаково жахливих версій, і пліткарі давали голову навідруб, що турок держить свій армазем на паях з капітаном Натаріо да Фонсекою. Сеу Фаду цього не спростовував, коли його запитували: ці шанобливі перешепти захищали крамницю незгірш від вогнепальної зброї.

І все ж коли танули товари на складі, обличчя й рухи Фадула ставали неспокійними. Якби ж знайшлася якась добра і чеснотлива душа, якій можна було б довірити прилавок, касу та револьвер — тоді б і поїздка була в радість. Крамниця не зачинялася б, торгівля не знала б збитку, а якби на торговій половині стовбичив, а на жилій спав якийсь сміливець, напад на армазем більше не повторився б. Вистачило б присутності якогось зуха й покровительства капітана Натаріо да Фонсеки. На жаль, де ж у такій норі, як Велика Пастка, відкопати людину таких рідкісних чеснот.

І хто б подумав, що розрубати цей вузол, розв’язати цю проблему, взяти на себе цю відповідальність, на втіху одним і на острах іншим, зголоситься стара Жасинта Збуй-Вік. Вона вернулася з Такараса в обозі Зе Раймундо, верхи на Місяцівні, на другий день після грабунку і ще застала розор і руїну. Замість марних бідкань і співчувань, вона лише мовчки хитала головою.

Прийшла до турка тоді, коли той купався, й мовила:

— Якщо хочете, сеу Фаду, їдьте собі спокійно, а крамницю залиште на мене. Ось побачите, я впораюсь.

Стоячи гольцем і поливаючи з ополоника своє величезне тіло, турок аж витріщився на Жасинту.

— Ти хочеш сказати, щоб я лишив армазем відкритим, а ти торгувала, брала гроші й давала здачу?

— Тільки цінника мені лишіть, хоча деякі ціни я знаю. Поки ви приїдете, я й спатиму на прилавку.

— Ти? — Фадул похмуро зміряв її поглядом.

Ще один лихий жарт бога маронітів! Скільки ж можна його випробовувати! Збунтувавшись, запалившись гнівом, він послав докір небу: в цю важку годину мені потрібна допомога дужого, досвідченого чоловіка, а ти мені, боже, підсовуєш стару, захарчовану повію!

А проте у Фадуловому мозку щось свінуло: виявляється, мужні, діловиті, чесні можуть бути не тільки чоловіки, а й стара захарчована повія. Може, Збуй-Вік не лише справна коханка, а й добра порадниця?

— Ти?! — перепитав уже лагідніше.

— Авжеж, я, сеньйоре. Марія Жасинта да Імакулада Консенсан, а по-вашому Збуй-Вік. Вмію читати, підписуватись і рахувати; я вже торгувала в одному рундучку в Ріо-де-Брасо. А грамоти мене навчила біда. — Вона усміхнулась і додала: — Єдине, чого я так і не навчилася, — це красти.

СЛОБОДА

Новоселець негр Кастор Абдуїн заводить знайомства

1

З чагарів вийшов Ошоссі і рушив до річки — на голій спині закривавлена вепряча туша, з плеча звисають набиті сакви, круг стегон обмотана пов’язка. У сліпучому сонячному світлі по високій постаті та мисливських трофеях Епіфанія впізнала володаря пущі й диких звірів. Напередодні вона бачила віддалік, як Шанго роздував на ковальському горні вогонь. Шанго або Ошоссі, негр Факел Абдуїн, озброєний ножем для рубки лісу й рушницею, простував плоскогір’ям.

Після трудової ночі Епіфанія обмивалася в Дівочому Біде, просторому басейні, утвореному гірським потоком; тіло її обполіскували то водяні, то повітряні струмені. На валуні лежали свіжовипране жовте платтячко та брусок хазяйського мила. В рідному місті Баїї, в оселі жриці Кекё вона підстриглася, причесалася, як веліла горда Ошун. Ошун, дружина Ошоссі й Шанго, мати тихих плес. Епіфанія здригнулась, відчула під ложечкою холодок, зацокотіла зубами.

Далі річка розтікалася ширше. Там мисливець звалив на землю свою ношу: із смертельної рани в горлі кайтіту текла, червонячи глей, кров. Він скинув зі стегон пов’язку й поклав поряд із саквами, ножем та рушницею. Ножа з довгим і широким лезом виготовив, гострив і гартував він сам. Власної роботи були й шкіряні сакви та ягдташ на дрібну здобич. Мисливець змахнув руками й поринув у річку — змити зі спини кров. Щоб краще бачити, Епіфанія випросталась.

Факел помітив її лише тоді, як випірнув. Вона сиділа над водоспадом, мов та ійяба[36], — втілена Ошун, володарка річок, в одному з куточків свого розлогого царства. Перш ніж видиво розтануло в потоках світла, він уклонився, торкнувшись чола пучками, і проказав привітання: ора-йє-йєво. Та ні, то не мара, надто вона повнокровна; він придивився,