Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Дівка вже марить. Вся як на голках.

— Схибнулася, — погодився Жерино, згадавши, як вона аж кипіла люттю під час бандитського нічного наскоку.

Звідки їй було знати, що той чудовий календар відстає на три дні? І ось коли її на цілу ніч підрядив пеон — за свою кривавицю, за зібрані шелег до шелега грошики, — і Бернарда лежала з одним, а думками була з іншим, надворі щось зашурхотіло. Вона прислухалась: хтось намагався відкинути защіпку на дверях, просунувши в щілину кинджал. Бернарда вся похолола, бо одразу відчула, пройнялася певністю: це хрещений, він прибув раніше! Хотіла скочити з ліжка і не встигла. В хисткому світлі тьмяного каганця на постіль упала тінь, а від порога долинув негучний, але владний голос:

— Ану киш, голубчику!

Хто це втеребився, пеон у темряві не розібрав. Здоровенний мулат, загартований у бордельних бучах, він подумав, що то якийсь захмелілий скандаліст, задерикуватий і безклепкий. Не випускаючи Бернарду з обіймів, він огризнувся:

— Що значить — киш? Очманів, чи що?

— Сказав, значить киш!

— А хто ти такий, щоб мені наказувати? — Мулат підвівся, збираючись провчити нахабу.

— Капітан Натаріо да Фонсека.

У світлі гаснички блиснув парабелум.

— Не стріляйте, капітане, Богом святим благаю!

Мулат схопив штани й сорочку, шаснув за двері, в кущі, ламаючи головою гілля; зупинився лише тоді, коли відчув себе в безпеці. Це ж так пощастило: тільки чудом не зацідив капітанові у вухо і не прирік себе на смерть. Ні, до цієї навіженої, хоч вона й ласий шматочок, він більше ні ногою. Хай Бог милує!

Бернарда розгублено звелася на ноги, не знаючи що казати, навіть благословення не попросила. Натаріо стояв з парабелумом у руці; хоч би м’яз ворухнувся на обличчі; тоді кинув суворо й докірливо:

— Я ж попереджав, що ночуватиму в тебе сьогодні. Ти що, забула?

— Хрещений обіцяв приїхати в неділю. Я й сьогодні перевіряла за календарем сеу Жерино.

З другої кімнати озвалася Збуй-Вік:

— Свята правда, ми разом ходили, за календарем сьогодні п’ятниця. — Давши це пояснення, взялася заспокоювати наляканого гостя, який хотів розплатитись і піти геть: — Не бійся, хлопче, не бійся, все гаразд.

Капітан сів на ліжко, розстебнув пояс, заходився скидати чоботи:

— Іди помийся!

Бернарда метнулася до річки, але з півдороги вернулася за милом: самою водою не змиєш поту й чужих пестощів.

Та коли вернулася, мокра й непорочна, для шлюбної ночі з хрещеним, що ж бачить? Той розлігся на ліжку, навіть не скинувши штанів. Бернарду мов по тім’ю вдарили: що ж це таке? Присіла на край ліжка, легенько погладила його вогкими пальцями. Не розплющуючи очей, хрещений повернувся до неї спиною. Його справді зморило чи гордує нею? Побачив її при чадному каганці в обіймах іншого, образився, відштовхнув її?

Ніколи він не ревнував, не вимагав вірності. Зупиняючись у Великій Пастці, кохався з нею, нестямно й ніжно, ніби між ними була щира любов. До клятв і обіцянок не вдавалися, не взивали одне одного ніжними словами, досить і того, що разом у ліжку. Натомлені, гомоніли про плантації і звіряли одне одному свої тривоги й клопоти, балакали про те, як будується на белебні дім для нього й Зилди. Коли, хрещений?.. їхні взаємини не знали розрахунку, справжнє кохання непродажне. Якщо Бернарді й хотілося більшого, то цього не показувала, не просила, не натякала, вдовольняючись тим, що мала.

Сидячи на краю дерев’яного ліжка, вона берегла сон Натаріо всю оту злоповісну ніч. Не склепила очей, проклята й нещасна. Покинута. А вона ж так мріяла, так прагнула провести: з ним цілу ніч! Не просила, не благала, хрещений сам їй пообіцяв, йому теж кортіло цього. І ось він тут, тут! Чужий, байдужий, втрачений навіки. Повернувся до неї спиною! Все пропало. Зневага гірша за розлуку.

Почувши, що хрещений захріп, заснув по-справжньому, вона ніжно пригорнулася до його грудей, як колись ще дівчам у його холостяцькому гамаку. Пригадалося все добре й лихе в житті: батьків слинявий рот, мати-паралітичка, голод, утеча й нова зустріч, перші пестощі на розкладачці в халупі й пара позолочених сережок, його подарунок — вона гордо надівала їх, коли вони сходились. Крок по кроку зіставляла видиме й дійсне, починала розуміти, що досада та гордування — то щит, щоб приховати ревнощі, уразу й тугу. Отже, вона йому подобається, вона для нього не хвойда, як сотні інших, яких він перебрав у цьому Богом забутому какаовому закутні. Отже, це не скороминущий роман, легковажний і безболісний.

Удосвіта, обережно, щоб не збудити, Натаріо відслонив зі своїх грудей Бернарду і вийшов надвір — сходити до вітру й скупатися. Бернарда, розхвильована, підхопилася й собі, начепила сережки, побігла за хрещеним. Чекала оддалік, поки він заглибився в хащі. Зустрілися на березі річки. Вона зазирнула йому в очі.

— Я не винна.

— Вже чув. Я їду, не вдовольнивши тебе.

Бернарда допомогла йому надіти штани. Морок розвіявся, зірки поблякли, ночі кінець. Ні нарікань, ні обвинувачень, ні погроз, ні бажання помститись. Тільки мука любові, ревнощів: він їхав, не вдовольнивши її, лишав її плакати й сміятися.

На прощання Натаріо застеріг:

— Повернуся через тиждень. Лічи по пальцях, щоб не помилитися знову.

Хотів, щоб голос лунав суворо, різко, але марно: рука несамохіть погладила хрещеницю по волоссю. А на його холодному обличчі, на цій застиглій масці, Бернарда розрізнила бліду тінь усмішки.

6

Недільний день у Великий Пастці запровадив новоселець негр Факел, ознаменувавши кінець тижня видатною подією: званим обідом. Ці обіди стали звичними, вони відвертали мешканців від лихих намірів, гріхів, обману, сприяли діловитості, здоровій моралі, зародженню приязні.

Невтомний мисливець, Кастор постачав кухню впольованою дичиною. Щедра душа, він після вдалого полювання ділився своїми трофеями не лише з сусідами, а й з жителями найдальших закутків. Якось одна дівка поцікавилась, чому він дарує, а не продає — можна ж грошики загрібати, — і негр відповів, що лови не його ремесло, йому досить і ковальського заробітку. Так само не жадоба наживи привела його до думки сушити м’ясо, а потім і до недільних званих обідів. Він дбав лише про краще харчування людей і згуртування жменьки слобожан.

У заготівлі сушеного м’яса він розраховував на Фадула — той на цьому ділі собаку з’їв — і на негритянку Далілу, яка повернулася у Велику Пастку.

Налякана погрозою Жанжана Тачки зґвалтувати її, дівка щезла — певно, шукала для свого ремесла місце гостинніше, ніж Велика Пастка.