Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Фадул розповів Далілі, що накоїли бандити, і втішено повідомив про їхню загибель. Повія знала, що ця пригода неабияк схвилювала людей; розголос дійшов аж до Ітапіри, де вона мешкала між двома сафрами. Невже так далеко? Атож.

— Подейкують, що його оскопили. Катюзі по заслузі! Господь справедливий.

Фадул не спростовував жорстоких подробиць однієї з багатьох суперечливих версій про кінець розбійників.

Розмову дівки з турком перебив прихід Кастора; той прийшов запитати, чи не схоче Фадул приєднатись до нього в одній справі. Він надумав сушити м’ясо, це діло для нього нове, але не святі горшки ліплять. На фазенді полковника Робустіано він бачив, як сертанці солили воловину й виставляли на сонце; на смак вона виходила ще краща, ніж в’ялена. Він дає дичину, а турок — сіль, як він на те?

Даліла раптом заворушилась і заявила, що може внести й свою частку. В її рідному сертані розводять худобу, тож поденники тільки й живуть тим, що солять свіжину для полковника Раула, того самого, до речі, що позбавив її невинності. Вони солять також поросят і меншу живність, різних птахів, смажать горобців для їжі й на продаж. Горобців їдять цілими, з кісточками.

Засноване трьома пайовиками — Факелове м’ясо, Фадулова сіль, Далілине вміння — товариство скоро розширилося, стало маленьким кооперативом. Лупісиніо й Бастіан да Роза витесали жердку — вішати солонину. В солінні брали участь інші жінки, на березі річки збирався цілий гурт. Лунали жарти, дотепи, сміх — справжня розвага. Возилися багато, а м’яса виходило мало, проте бодай шматочок діставався кожній. Фадул бачив, що діло вигоди не дає, але варте заходу: не все на світі визначається грішми.

Сонце пряжило так, немовби теж хотіло допомогти, — в ці спекотні дні не випало жодної краплі дощу. Коли Даліла, високий експерт у таманко на високих підборах, заявила, що пора сушене м’ясо смажити і їсти, почалося імпровізоване свято. Частину м’яса Бернарда й Збуй-Вік стушкували в глиняному горщику з бобами, Зулейка смажила його, обкачавши у борошні, Котінья приготувала ласощі з жака. Скинулись і взяли у Фадула пляшку кашаси. Завершилося свято хоровим співом.

Так народився задум недільного обіду. Веселун Факел підкинув пропозицію, всі підтримали її дружними оплесками: це ж чудово — збиратися раз на тиждень за спільним столом, набити черево, наговоритися, нареготатись. Спочатку зголосилося небагато, але невдовзі прилучилися й інші.

Щонеділі, коли сонце стояло в зеніті, збиралася під навісом на вигоні нечисленна слобідська людність. Факел і Фадул, Жерино й охоронці складу, Гвідо й Бастіан да Роза, Балбіно й Лупісиніо, Збуй-Вік і Бернарда, Зе Луїз і Меренсія, Зулейка й Даліла, а також добросерда Котінья. Майже всі, хто постачав харч і хто готував, приходили на обід, Педро Циган приносив гармонію, і хоровий спів доповнювали танці.

Меренсія за святий день дякувала Богові, Фадул мурмотів щось по-арабському, повії сказали «амінь». Від’їзд в’ючних обозів затримався: погоничі сіли попоїсти, випити за компанію.

На святого Жоана негр Кастор Абдуїн на прохання Епіфанії влаштовує гулянку

1

Якось спозаранку негр Кастор Абдуїн підковував віслюка Віника, аж гульк — у кузні, під горном, лежить песик. Він подумав, що це дворняга Лазаро, ветерана великопастківських шляхів, або Козме, його сина й помічника, справжнього шибайголови. Певно, вони придбали його недавно, бо Кастор не пригадує, щоб собака плентався за обозом. Мокрий як хлющ, пес перед далекими мандрами грівся біля вогню. Його долі Факел не позаздрив: ну й погодка, не приведи Господь!

Лазаро притягся учора ввечері по розгрузлій дорозі — яка там дорога, зрадлива, суцільна багнюка! — лаючись останніми словами; на півдорозі Віник загубив підкову. Отак і плуганились — не йшли, а мучились. А бодай тобі!

Вони збудили коваля ні світ ні зоря, бо хотіли дістатися до Такараса і встигнути на поїзд. Поки Козме міцніше затягував вузли на парусині, яка захищала кладь від невпинної мжички, Лазаро стояв і дивився, як вправно працює Кастор. Накинувши на голови і плечі мішки, мов ті плащі з каптурами, роззувшись і закачавши штани, батько й син ковзали по твані й на чому світ стоїть кляли захмарене небо, сіре й похмуре.

То була не перебіжна хмара, не коротка, рясна злива, не одна з тих літніх гроз, нездатних погасити палюче око сонця. Ні, це починалася зима — обложні дощі, непогожі дні, холодні ночі, попелястий обрій, багно й мряка.

В хутірцях і виселках, на нічних привалах гуртоправи та їхні підручні шукали притулку в дівок; у шинках і в рундуках прополіскували горло, зігрівали груди кашасою. Перед дорогою Лазаро й Козме вихилили по чарці в Фадуловому «укріпленому форті». Вчорашній вечір скоротали в повій; дорогою сюди мовчки пильнували за ямами та обривами, а мріяли про Бернарду. Так легше було долати втому, долати довгу дорогу. Якщо ж Бернарда була зайнята, вдовольнялися іншою.

Підкований Віник заревів, став дибки й потрюхикав до обозу. Лазаро, розплачуючись, палко дякував:

— Я такий радий! Нова узувка замість зношеної!

Козме погнав ослів, Кастор побажав щасливої дороги й зайшов до майстерні — якщо дощ припустить, доведеться йти підібрати здобич. Аж глядь — біля горна лежить собака, звів голову, махнув хвостом. Негр склав човником руки і гукнув навздогін каравану:

— Лазаро! А собака?

Лазаро зупинився.

— Який собака?

— А той, що прибіг із вами!

— З нами? Ніяких собак у нас нема, ти щось вигадуєш.

Якщо не Лазаро, то чий же? Хазяїн рано чи пізно об’явиться, подумав коваль, вмощуючись на троні Шанго — так він називав квадратну каменюку, що її приволік із лісу й звалив біля капища. Поманив собаку; пес спробував звестися, але лапи його не слухалися. Насилу зіп’явся на рівні, завиляв хвостом. Роздивившись, який він худий і зморений, який забрьоханий і змерзлий — сама шкура та кістки, — Факел зрозумів, що це безпритульний, бездомний пес.

Легенько погладив його, покуйовдив голову. Потім обережно обмацав: тіло його від сильного удару в зад було скоцюрблене. Відчувши на собі негрову руку, дворняга заскавучав, а потім загавкав. Добре, що хоч кістки цілі. Поки тривав цей огляд, пес виривався з рук Кастора, не забуваючи махати задрипаним, облізлим, жалюгідним хвостом. Розміру він був середнього.

2

На собачий гавкіт з дому вийшла зацікавлена Епіфанія — подивитися, що тут сталося. Гологруда, в квітчастій пов’язці на стегнах, вона наче й не відчувала вранішнього