Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Ільєуса й Ітабуни. Що саме купувати, вже знав: тільки ходове, доброго гатунку і в достатній кількості. Найкраще розходилися в’ялене м’ясо, кашаса й рападура, а от із дюжини полотняних штанів купили лише дві пари і то за знижену ціну. Зате плаття розхапали усі.

Пізньої ночі, сховавшись за замкненими дверима від людських очей, він перераховував при світлі гаснички пачку грошей, кредитки різної вартості, заяложені, рвані, склеєні милом. На складі знайшлася нашийна хустина, велика, пурпурова. Він зав’язав у неї асигнації — так зберігали гроші пеони — і сховав у праву кишеню штанів; ще й перехопив кишеню зсередини стрічкою. Монети — їх було чимало, мідних і нікелевих, — розсортував, кожен стосик обгорнув клаптем паперу й сховав у шкіряний капшук на поясі під сорочкою. Стежинами й битими шляхами ширилася слава про багатство турка Фадула: ціла купа грошей, діамантові персні, золото. Дехто присягав, що бачив у нього навіть фунти стерлінгів. І ніхто б не повірив, що у вузлику і в капшуку лежить увесь його капітал з відсотками, як не рахувати товарів у армаземі.

Обслуживши вранішніх клієнтів, Фадул почепив на видноті оголошення, написане великими літерами на кришці ящика від мила: хазяїн поїхав за товаром. Замкнув ізсередини на дерев’яний засув двоє дверей армазему, а вхід у задні кімнати на ключ, застромив за пояс револьвер і приєднався до Зе Раймундо. З фазенди Аталая аж у Такарас ішов в’ючний обоз, три з половиною легуа доведеться котити на батьківських.

Збуй-Вік вирушила теж, бо хотіла провідати на станції свою куму Зеліту. Худа, висхла, вона була, як пір’їнка. Зе Раймундо всадовив її між, двох мішків какао на дерев’яне в’ючне сідло Місяцівни, дужої й сумирної мулиці, проводирки табуна; лука сідла і збруя були обвішані дзвінкими балабончиками. Пишаючись такою честю, Збуй-Вік корчила з себе управителеву дружину, полюбовницю фазендейро. Фадул, з торбою на плечі, аж сяяв, наперед смакуючи ті радощі, яких зазнає в Ітабуні. Уже в поїзді, взявшись чистити апельсин, він похопився, що забув у Великій Пастці свого гарного складаного ножика.

2

Перші два дні Фадулової відсутності минули спокійно. Погоничі та їхні підручні розвантажували віслюків і прямували до укріпленого форту турка. Так вони називали Фадулів заклад, збудований з дерева, матеріалу дешевого, в кінці дороги з валькованими халупами, спершу названої Ослячою Стежкою, а потім перейменованої у вулицю Фасадну. До речі, Факел Абдуїн тоді у Великій Пастці не жив, його перший мурований дім з кузнею ще не стояв на цій вулиці; найбільшою спорудою на хутірці був армазем.

Спітнілі, запорошені, задрипані, спраглі погоничі та їхні підручні прагнули кашаси, щоб підкріпитися, зігрітися чи освіжитися, залежно від того, холод стояв чи спека. Оголошення їх зупиняло, хтось грамотний, якщо такий знаходився, читав уголос написане, а ні — допомагали повії.

Як бракує армазему, добре відчували всі. Життя змінилося, полегшало відтоді, як у Великій Пастці оселився Фадул.

3

Надвечір третього дня, під заливним дощем, до Великої Пастки прибився Дружок з двома горлорізами, Шико Пилкою і Жанжаном. Вони довго їхали, не міняючи віслюків, загнуздавши їх уривками мотузки: чудові верхові віслюки, доглянуті й вгодовані, улюблений транспорт полковників. У хутірець вони в’їхали із стріляниною, щоб одразу заявити про себе.

Зупинилися на вигоні, де перші обозники поставили для нічлігу солом’яний навіс, благенький захисток від сонця і дощу. Тут розкладалось багаття, смажилося шарке, готувалися страви з ямсу та плодів хлібного дерева, варилася кава й точилися розмови про життя-буття, про вирощування какао — тема вічно жива й захоплива.

Кабри почали допитуватись, де оселя турка. Трохи далі, але кілька днів уже вона зачинена, бо господар у від’їзді.

— А ми відчинимо. Хто мене не знає, назвуся. Я — Дружок.

Дружок зміряв очима гурт і рушив у вказаному напрямку.

Шико Пилка, щоб показати, як він влучно стріляє, пострілом збив гілку хлібного дерева. А Жанжан, перехилившися з віслюка, ляснув по озаддю дівчину.

— Жди, задрипанко, я скоро вернуся!

Педро Циган зметикував, що прибульці знають про від’їзд сеу Фаду; мабуть, вони з’явилися тут не з добрими намірами.

— Ще пограбують крамницю!

— Атож, — притакнув один із двох погоничів, ворушачи пужалном жар. — Цей Дружок гаспид, яких мало, колишній капанга полковника Теодоро дас Бараунаса; у нього на совісті не одне вбивство. Місяць тому він убив в Агуа-Преті лікаря і зник. Інших двох не знаю.

Зате погонич, який вертався з Ітабуни, куди переганяв череду волів полковника Робустіано де Араужо, знав і тих двох, і їхні діла, вони теж лихої слави. Шико Пилка взагалі покидьок, його витурив із фазенди полковник Манека Са. Щодо здоровила, то люди, певно, чули про Жанжана Тачку, негідника, самодура й бабія.

— Хай Бог боронить! — вигукнула Даліла й побігла попередити подруг.

Погонич розповів про незваних гостей і порадив заночувати в бараці, де полковник Робустіано тримав трьох озброєних охоронців какао. Там буде безпечніше й затишніше, а то он який дощ припустив. А на вигоні вони важать головою. Погонич і справді узяв рушницю і звівся на ноги.

— То ми що, вмиваємо руки? — запитав Педро Циган для годиться, бо сам і не думав заважати бандитам грабувати крамницю.

— А що ми вдіємо? — відповів погонич, рушаючи до складу з какао.

— Ми не божевільні, щоб нариватись на кулю заради турка. Це його клопіт, а не наш. — Погонич пужалном розкидав головешки.

Інші потяглися за ним, хоч Педро Циган і запропонував піти подивитися, що буде далі. Хвальковитий і шахраюватий турок усім подобався, але не настільки, щоб через нього заводити сутичку з горлорізами, безжальними вбивцями. Лише цікавий і безстрашний хлопчина сховався за стовбуром жакейри, звідки видно було армазем. Дощ перейшов у зливу, небо затягли хмари.

Педро Циган, постійний Фадулів нахлібник, теж причаївся за деревом, щоб хоч чимось йому прислужитися: він мав підозру, що Дружок, Шико Пилка і Жанжан виламали двері крамниці не для того, щоб украсти боби, кашасу, в’ялене м’ясо та жувальний тютюн. Циган здогадувався про справжню причину цього наскоку.

4

Наприкінці земельної війни, коли боротьба за незайманщину між какаовими полковниками стала розв’язуватися не з допомогою зброї, а розчерком пера, на дорогах вешталося чимало жагунсо; їх за невеликі гроші наймали вбити когось, і вони залюбки це робили. З сотень кабрів, що прибули на південь штату Баїя з сертану трьох суміжних штатів і басейну багатьох річок, найманців багатих фазендейро, мало хто застовпив ділянку під плантації і перестав братися за зброю. Більшість поробилася наглядачами над пеонами, довіреними капангас, десятниками на тих-таки фазендах. Проте дехто й