Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль
За нашими здогадами, джентльмени, — й це найскромніший наш здогад, — тут підступна змова, де мовчанка відігравала важливішу роль, ніж слова: «Подайте нам його в Даллас, а ми зробимо решту». Може, навіть не було стільки слів, говорилося це не так відверто й недвозначно. «Наше славне місто Даллас чекає на нього. Від вас вимагається тільки краплина нерозсудливості, привезіть його до нас». Адже негідникам також треба не втрачати поваги в очах один одного, й у них у душі є таємний кодекс честі, що не дозволяє ненависті висловлювати себе відверто там, де можна обійтися недомовками та натяками.
«Коли я не змовчав би, мене видали б за божевільного. Запрацювала б велетенська машина. Мене політично розгромили б, стерли б у порошок, і нікому від цього не було б користі, навіть Джонові. Я втратив би всі шанси прийти на зміну Л.Б.Д. Але навіщо було ставати президентом? Тільки для того, щоб оголосити війну Китаєві? Хто підклав міну сповільненої дії під моє крісло? Так, звісно, наші оракули й експерти — люди категоричні. Вони завжди чемні й безпомилкові. Вони запевняють, що за дві години ми зруйнуємо всі китайські атомні заводи й ракетодроми. СРСР не стане втручатися. Китай не здатний чинити опір. І ми матимемо спокій на ціле століття. А коли це все брехня? Щодо Куби ЦРУ також спочатку запевняло, що авіації Кастро «майже немає», а відтак, що її «знищено» несподіваною наземною атакою в неділю вранці. Однак, коли почалося висадження на кубинський берег, «неіснуюча» й до того ж «знищена» авіація Кастро збила майже всі Б-26 і потопила половину кораблів, що пішли в наступ. А що, коли й сьогодні вони помиляються або обдурюють мене, коли тільки один атомний підводний човен зуміє просковзнути крізь нашу захисну мережу й менш як за хвилину зруйнує Нью-Йорк? Що з того, що ми маємо в сто разів більше ракет, ніж Китай, коли тільки одна його ракета завдасть нам такого удару?»
Сміт загасив величну люстру, попрямував нескінченним коридором до своєї кімнати, де в узголів’ї його ліжка світився нічник. Скинув пантофлі, розв’язав краватку, вимкнув світло й, не роздягаючись, звалився на ліжко з колонами, на якому Джонсон щоразу пообіді спав по три години.
«Ніколи ще не було такого президента, який би стільки спав пополудні й завше мав такий сонливий вигляд, — вилаявся Сміт. — Мені просто бридко лежати на цьому ліжку».
Задрімав. Відтак раптом прокинувся від болю в шлунку.
«Боже мій, треба вибратися з честю з цього багна, довести, що то тільки мерзенна провокація, безглуздий жарт, від якого тхне чимсь нечистим і підозрілим — маленький жалюгідний самодіяльний Пірл-Харбор-недоносок. Усі союзники настроєні стримано, навіть і ті, що вдають себе такими вірними, коли йдеться про гроші. А Японія! Ввічлива усмішка, а очі такі незбагненні. Дуже прикро, пане посол, що завше мова йде про азіатські міста. Наше, посольство в Токіо день і ніч перебуває в оточенні юрби,’ що вигукує: «Пак-Хуа!» Секретар ООН відверто неприязний до нас, папа римський не вгаває робити заяву за заявою, всі церкви проти нас. Обстановка для оголошення війни дуже несприятлива. Морально ми програли заздалегідь. І дарма вдаватися до дипломатичного маневру».
Сміт перекинувся, лежав горілиць у темряві, витягши ноги й розпростерши руки на ліжку. Почував себе безпорадним, спустошеним і знесиленим, наче їхав у якомусь шаленому поїзді, що мчав із запаморочливою швидкістю. Голова пішла обертом, йому примарилося, ніби він падає в безодню. Сміт вчепився пальцями в постіль і подумав: «Господи, я віддав би життя. Вислухай мене, господи, я віддав би життя…»
ХІІ7 січня, наступного дня після виступу по телебаченню президента Олберта Монро Сміта, о сьомій годині, ще перед сніданком, Севілла вийшов з дому й попростував до невеличкої гавані, де на якорі стояли «Карібі» та більший з його двох гумових човнів. На відстані приблизно шести метрів він уздрів — чи, може, йому здалося, що вздрів, — Дезі, яка гралася обіч гумового човна, й свистом покликав її. Але відповіді не дочекався. Дезі, замість підпливти до нього, як вона це завжди робила, й покласти голову на дошки, прохаючи ласки, відвернулася від нього, пірнула й зникла.
Севілла зійшов на понтон, що відділяв яхту від човна, але ні біля гумового човна, ні біля «Карібі» нічого не бачив. Знову свиснув, і за мить у воді коло «Карібі» завважив видовжене, гнучке, світлої барви тіло Дезі. Вона виставила з води голову й сміхотливо подивилася на Севіллу.
— Це вперше ти мені не відповіла, — сказав Севілла дельфіновою мовою свистів.
Дезі видала якийсь звук, схожий на кудкудакання.
— Бо то вперше була не я.
— Як не ти?
– Інший дельфін.
— Не плети дурниць, — сказав Севілла.
— Я не плету дурниць.
Іноді від Дезі не можна було нічого домогтися: то вона вдавала, що не розуміє його свистів, то її відповіді були зовсім нерозбірливі. Як вона відрізняється від розважливої Бі! Севілла відвернувся від неї й розгніваний пішов геть.
— Куди ти йдеш? — вигукнула йому вслід Дезі.
— Додому снідати.
— Порозмовляй зі мною! Севілла не обертаючись сказав: — Ти дурниці мелеш.
— Я не мелю дурниць. У гавані є інший дельфін.
— У гавані є дурна дельфінка, яку звати Дезі.
— Я не дурна. Поглянь.
Вона пірнула. Севілла стежив за нею, але корпус «Карібі» заважав йому бачити її, тому він повернувся на попереднє місце. Зійшовши на понтон, він виразно побачив, як дві округлі спини воднораз з’явилися над водою й знову зникли. Приголомшений, закляк на. місці. Він бачив дві спини. Цієї миті вони знову з’явилися, але трохи віддалік. Дезі і її гість кружляли по колу. Дезі плавала всередині кола й намагалась відштовхнути свого супутника ближче до понтона, однак, здається, без успіху. Севілла
