Тварина, обдарована розумом - Робер Мерль
Злива листів, телеграм і несамовитих телефонних дзвінків захлинула Білий дім. «Якщо спалахне третя світова війна, — з прикрістю писав оглядач Малком Майстер, — людина перебуватиме в більшій безпеці на підводному човні під п’ятиметровою крижиною в Арктиці, ніж у ліжку свого будиночка на околиці міста».
Починаючи з 4 січня, ще задовго до того, як поширилися поголоски про стокгольмську паніку, на всій території Сполучених Штатів спалахнула епідемія безпрецедентних самогубств. Тільки 5 січня кількість самогубств зросла на сімдесят п’ять відсотків порівняно з 5 січнем минулого року. 6 січня вона не змінилася, але 7–8 зростала такими тривожними пропорціями, що власті звернулися з проханням до газет не повідомляти про це на своїх сторінках, аби уникнути поганого впливу. В основному газети виконували це прохання, та все ж таки кількість самогубств продовжувала стрімко зростати 9, 10, 11, 12 січня, і тільки за тиждень вона трималася на одному рівні, а відтак почала зменшуватися. «Історик, — писав професор Марко Льєпович, — колись запитуватиме себе, з якого дива стільки освічених, щасливих і ситих американців від остраху втратити життя накладають на себе руки, тоді як сотні мільйонів людей у слаборозвинених країнах постійно терплять жахливі злигодні, недоїдають, але їм і на гадку не спадає стратити себе».
Водночас злочинність, зокрема навмисні вбивства й зґвалтування, досягла рекордних показників у історії Сполучених Штатів. Здебільшого правопорушення чинили люди, які раніше не належали до злочинців. Вони залишали за собою сліди, а інколи самі сідали під арешт і охоче зізнавалися в усьому. Дехто з них пояснював, що він відчув «непереборне бажання» вбивати, й вибирав свою жертву, по суті, навмання. Можливо, найяскравіше світло пролив на мотивування цих злочинів двадцятидвохрічний холостяк Рой Крейтон, що працював продавцем і був чесною людиною. Від понеділка, 6 січня, до четверга, 9 січня, Крейтон, якого вважали статечним і працьовитим молодиком, зґвалтував у наймерзенніший спосіб кількох малолітніх дівчаток віком від дванадцяти до чотирнадцяти років.
Коли його заарештували, він відверто визнав свою провину. Спокійно докинув, що завжди «прагнув чинити подібне» й вирішив «удовольнити своє бажання», коли зрозумів, що незабаром спалахне атомна війна й «всі зазнають однакових знегод, опинившись в одній ямі».
Страх наростав щодня, й гнів, підсилений страхом, іноді прикривався патріотичною машкарою. Починали нишком гомоніти про «п’яту колону» й про роль, яку можуть зіграти китайці, що жили в Америці, з виду дружелюбні, але насправді таємно працювали на комуністів. У різних американських містах розграбовувалися китайські ресторани, а з їхніх працівників глумилися, грубо зневажали. У Вашін-гтоні одного аташе японського посольства, що купував сорочки в якійсь крамниці, назвали «жовтопузим». А оскільки він намагався пояснити юрбі, що він японець, а не китаєць, з нього ще більше стали глумитися й ледь не лінчували.
10 січня об одинадцятій годині вечора з півдесятка «тінедйжерсів» вдерлися на автомобілі до Чайнатауна й, опустивши шибки в кабіні, почали стріляти навмання; вони застрелили чотирьох і поранили десяток осіб. Потім захопили двох молоденьких китаянок, що поверталися з кіно, завезли їх на один порожній склад нью-йоркського порту й тут, помордувавши та зґвалтувавши їх, кинули в крижану воду. Одна з них намагалася доплисти до берега, й вони застрелили її з револьвера. Друга зуміла переховатися аа рятівним човном, доки банда пішла геть.
Газети, радіостанції, телебачення скаженіли. В серйозних журналах підраховували мегатонни, що були потрібні для спустошення Китаю, а один спеціаліст доводив, що їх треба тридцять тисяч. «Ми їх маємо, — закінчував він, — і набагато більше». На вокзалах, поштових філіях, станціях метро й на велетенських панно, що стояли обабіч шосе, почали з’являтися великі плакати, на одному з них були викарбувані прості слова:
«ПАМ’ЯТАЙ «ЛІТЛ РОК»!
На іншому, продовгуватому плакаті, стояло вгорі «пам’ятай», внизу — «Літл Рок», а посередині намальовано море, вкрите уламками й трупами. Вода, освітлена дивним сірчаним світлом, здавалося, кипіла, а на передньому плані, обличчям до глядачів, з виколеними очима, чорним, обсмаленим лицем і роззявленим ротом, що ніби безнадійно благав допомоги, виплигував з води моряк, зіпершися напівобвугленою лівою рукою на літеру «і» з «Літл», а правицею — на «к» з слова «Рок». Його намалювали так рельєфно, що, здавалося, він вистрибував з плаката й вимагав помсти над його вбивцями.
* * *Вночі з 8 на 9 січня двоє міністрів — закордонних справ і оборони — радилися в Білому домі з президентом Олбертом Монро Смітом до другої години. Коли вони пішли, президент довго сидів нерухомо в фотелі. Він почував себе спустошеним, виснаженим і бездіяльним. Насилу підвівся, згорбився, а ноги були важкі, наче налиті свинцем. Особливо він зморився, душевно занедужав. Сів у свій особистий ліфт, дістався до третього поверху, і йому трохи полегшало, коли в своїй кімнаті переозувся в пантофлі й скинув сіро-антрацитовий піджак та вдяг стару поношену куртку, залатану на ліктях шматками шкіри. Спати йому не хотілося. Він настільки виснажився, що не міг заснути. Прочинив двері до кімнати Вікі й якусь мить прислухався до запашної й теплої темряви. Щось дивне й зворушливе є в ледь чутному диханні людини — цієї складної машини, що працює без найменшого зриву, в цьому заповзятливому безперервному русі, — коли м’язи й нерви самостійно діють навіть уві сні. Сміт тихенько причинив двері й, перетявши коридор, штовхнув двері кімнати Лоллі. Вона спала на бочечку, голівку її злегка освічувало голубе світло нічника, що в узголів’ї з червоного дерева ліжка, між білими мусліновими фіраночками. Хоча їй уже сповнилося дванадцять років, але вона боялася спати вночі без світла. Сміт подивився на неї. Повна щічка, всіяна веснянками, лежала на округлій ручці, лагідні вії опущені вниз, а верхня товста губа відкопилена вгору. Це надавало їй невинного вигляду; вона скидалася на дівчаток з картин Ренуара. Сміт похитав головою і трохи зніяковів, що дозволив собі зворушитися. Важкими кроками пішов уздовж коридора, дістався до овальної зали, засвітив люстру й опустився за письмовим столом у великий шкіряний зелений фотель.
