Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилась?

— Прийшла на побачення до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?

— Навпаки. Щось трапилось?

— Заарештовано… Псойса… — Тессі замалим не сказала: Айта. — Крім того, мені треба знайти Головного Радіотехніка. Мей передала йому записку.

— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?

— Звичайно.

— Ну, коли так… — Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні. — Татусю Кольрідж!

— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.

— Вас хоче бачити молода красива дівчина.

— Яка? — В отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі? Дочко, не тікай, доки я виплутаюсь з оцих клятих дротів.

— Я не втечу.

За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого, поцілувала в лоба:

— Я люблю мого татуся Кольріджа!

— І він тебе, дочко!

— От тобі й маєш! Освідчуються серед білого дня! — Люстіг засміявся, але трохи неприродно. — Кольрідж, Тессі запитує: чому «сколопендра» збожеволіла?

— Чому? Ах, так — вона ж лікар! — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв зі столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — детальна настанова, як зробити божевільною першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину… Ти, звичайно, знаєш, що таке дивергенція магнітного потоку?

Тессі повільно похитала головою. Ні, вона не знала, що ото за дивергенція, і не думала про божевілля машини. В пам'яті зараз перебігали довгі-довгі місяці життя в Лос-Алайні, задушевні розмови з Кольріджем, його розповідь про власного батька. Коли б не Люстіг, Тессі зараз сказала б: «Я знайшла справжню людину, татусю Кольрідж. Благословіть наше кохання і допоможіть його врятувати!»

Незабаром прийшов Головний Радіотехнік — невисокий мужчина з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмикнув. Простяг папірець Кольріджу.

— Ви розумієте, що це означає?

— Щось погане, друзі? — стривожилась Тессі.

— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, золотко, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла! Ми встругнемо таку штуку, що «сколопендри» містера Кейз-Ола не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!

— Я дуже рада. Мені можна йти?

— Так. — Головний Радіотехнік щось швидко накреслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.

— А що їй сказати?

— Скажіть… — Головний Радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.

«Хто це — коханий? Просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Стривай, чому це обличчя видається таким знайомим?»

В синіх-синіх очах Головного Радіотехніка перебігли лукаві іскринки: він, мабуть, зрозумів, яке питання готове зірватись з уст дівчини.

— Гаразд! — задерикувато сказала Тессі. — Я передам їй навіть те, що ви подумали.

— Ні, Тессі, прочитати людські думки не так просто! — іскринки в його очах згасли. — І це дуже добре.

До головного тунелю «Містечка науки» Тессі провів Люстіг. Всю дорогу мовчали і, навіть розлучаючись, тільки потисли одне одному руки.

— Щасти тобі, Тессі!

— До зустрічі, Люстіг!

Вона провела поглядом його міцну, ладну постать, чомусь зітхнула і повільно пішла праворуч, до лабораторії свого батька.

Тунель уже спорожнів: «сколопендри» заповзли до сховищ. І лише дві з них — покремсані, обсмалені — стояли, вчепившись одна в одну, і над ними курився сизий димок.

«Машина збожеволіла, — ще раз пригадала Тессі. — А може, збожеволів той, хто замислив використати машини для знищення людей?»

Понівечені «сколопендри» мовчали. Вони вже були неспроможні зробити бодай рух.

Уранія спить.

Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть «наймудріші». Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева «сколопендра» перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.

А за кілька миль від власне Уранії, поблизу підводного порту, розташувалось «Містечко науки». Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити «найвищі з найнижчих» — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність містера Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Ніде ані шелесне, ніщо не ворухнеться.

То й добре, коли так! Отже конспіратори дотримуються всіх застережних заходів, а це — запорука успіху.

Тихо в «Містечку науки». Люди роблять свою справу нишком: той копирсається в плутанині дротів ліній зв'язку; інші налагоджують якісь апарати або морочаться з коліщатами замків електронно-обчислювальних пристроїв. Коли-не-коли чується брязк металу або відляск короткого замикання. І тоді людина завмирає, прислухаючись.

І тільки в одній з найвіддаленіших кімнат «Містечка науки» лунають голоси:

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює лагідний жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав мужчина — жінка відразу повторить. Дивна настирливість — особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олові, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює «цариця краси».

І зразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудесно, друзі! Кращого й не вигадаєш!