Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв

— Ой, яка ж ти запальна, Тессі! — сумовито посміхнувся Люстіг. — Оця «розпусна, паскудна жінка», ризикуючи багато чим, врятувала тебе, коли ти заблукала в космосі!

— А хіба… — Тессі затнулась, глянула на Люстіга широко розкритими очима.

— Так, Тессі. Я сам дізнався про це аж перед виїздом сюди. Ракетоплан з «Зорі надії» було послано на її прохання.

— Але ж, Люстіг…

— Тс-с-с! Досить! Виконуватимеш накази міс Мей, нічого не розпитуючи. Так само можеш звірятись і на камердинера Кейз-Ола, Псойса.

— Я це знаю, Люстіг.

— Знаєш? — здивувався він. — Звідки?

— Ну… — Тессі збентежилась. Розповісти історію інженера Айта? Довго, та чи й слід це робити? — Я познайомилась з Псойсом півроку тому, коли його оперував професор Лайн-Еу.

— Гм, цікаво… Ну, гаразд. Тоді — ще одне: в Уранії скрізь встановлено апарати для підслухування та підглядання — є дуже небагато таких місць, як оце, де можна вільно розмовляти. Твоя запальність може зрадити тебе. Отже, тримайся, навіть коли трапиться щось надзвичайно страшне. Це буде важко, Тессі.

— Я триматимусь.

— Ну, щасти тобі!

Наступного дня Тессі Торн уже була обер-фрейліною.

Мей поставилась до неї лагідно й турботливо; Тессі намагалась відплатити їй тим же і все ж не могла бути щирою до кінця. «Цариця краси» їй не подобалась; мабуть, дівчина інтуїтивно відчула, що перед нею та, яка любила Айта, коли він ще був юним красенем.

Айт… Тессі чекала на зустріч з ним з нетерплячкою і острахом. Вона гнала геть спогади про страшну постать немічного старика, що дибав коридором клініки професора Лайн-Еу. Молодість повернеться до нього, бо хіба ж не омолоджувались тварини, яким сама Тессі пересаджувала мозки молодших організмів? А краса… Ну що з того, що Фредді Крайн красивий? Він — як молюск: в принадній перламутровій оболонці сховане гидке, слизьке нутро!

Бідна дівчина — вона рабиня свого почуття, заздалегідь сприймала коханого таким, яким він буде, і все ж мимохіть здригнулась, коли побачила його вперше.

Вони зіткнулись несподівано, біля кабінету Кейз-Ола. Звідти вийшов та й закляк на порозі скоцюрблений дід.

Тессі мало не зойкнула в оту мить. Але в наступну вона зустрілась поглядом з Айтовими очима і забула про все на світі.

Великі, чорні, пильні, вони дивились на Тессі так пристрасно й палко, як не дивився на неї ніхто й ніколи. Це були ті очі, що причарували її півроку тому, підкорили назавжди. Зараз вони були ще любіші: їхня сумовитість поступилась рішучості, самозаглибленість — зосередженості. Коханий ніби дивувався й запитував, кудись кликав, щось хотів сказати — і все це перебігало в його погляді, немов натхненні акорди симфонії, яка збуджує й хвилює, а висловити чогось чітко не може.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойсе?

Тессі схаменулась. Очі в «цариці краси» були гострі, майже зненависні. А в голосі прослизнуло те, що могла відчути лише жінка: біль і образа, обурення і тривога.

«Ревнує?.. Невже вона знала справжнього Айта?»

Тессі збентежено відкинула цю думку: ні, Мей просто незадоволена, що її обер-фрейліна погано грає свою роль.

— Ходімо, міс Тессі.

Тессі зробила кілька кроків і озирнулась.

Услід їм дивився незграбний старик. На його обличчі застигла скептична посмішка, тьмяний погляд напівзаплющених очей був холодний і байдужий. Але тепер Тессі вже не боялась цього. Як жінка і як лікар, вона відчувала, що Айт значною мірою інсценує старість.

Того дня Тессі раз по раз ловила себе на тому, що їй хочеться сміятись, танцювати, співати. Вона кохала і не соромилась свого почуття. Її Айт — справжня людина, і вона не віддасть його нікому!

…Це було тільки вчора. А зараз Тессі Торн лежить на канапі в своїй спальні, дивиться в куток і нічого не бачить. Її зір і слух лишились там, у кабінеті Кейз-Ола, звідки обер-фрейліну ввічливо витурили годину тому.

Як там? Що там? Рветься у дівчини серце з грудей, закликає побігти на допомогу коханому — і не можна цього зробити. Треба чекати, чекати, чекати.

Але ось лунає, нарешті, довгожданий голос Мей:

— Міс Тессі, прошу, зайдіть до мене.

Схопилась дівчина. Помчала стрімголов. Зупинилась на порозі, благаючи поглядом: «Скажи, що з ним?»

А «цариця краси» спокійнісінька.

— Фі, як огидно, міс Тессі! Отак довіряєш, довіряєш своїм служникам, а замість подяки тобі напакостять, та й годі! Ви чули, що втнув отой мерзотник Псойс?

— Так, міс.

— І уявіть собі: не признався, а почав викручуватись, брехати. Ясновельможний так розлютився, що замалим не застрелив і його.

— Ну, і що? — мабуть, інтонації голосу Тессі були зовсім не такі, які потрібні, бо Мей глянула на неї грізно. Але відповіла вона з тією ж байдужістю:

— Звичайно, так і слід було б зробити. Але я порадила зачекати. Мабуть, в нього є спільники, і їх треба викрити. Словом, негідника посадили до буцегарні.

— Так йому й треба.

О, Тессі тепер уже могла зіграти задоволення! Айт — живий! Найважче було врятувати його саме в першу мить.

«Дякую, дякую, Мей!»

«От бачиш, дурненька! Навіщо ж було хвилюватись?»

Це — німа розмова двох спільниць. Навряд чи її зрозуміє хтось третій. Але ж поглядом не передаси зміст Айтової записки. А це треба зробити негайно.

— Міс, у вас закотився комірець.

— Невже?

— Так, ось тут… — цупкий прямокутничок перейшов з руки в руку.

— Мені