Загибель Уранії - Микола Олександрович Дашкієв
Трильйонер був чимось стурбований і роздратований. Він довго сидів мовчки, задумливо барабанячи пальцями по столі, потім підвів голову.
— Отже, ти вважаєш, що його слід усунути?
Айтові добре знайома Кейз-Олова манера міркувати вголос.
— Звичайно, він знає багато… Надто багато!.. «Він чекав довго!» Ну, то й що?
Ось тепер уже Айт зрозумів: йдеться про шеф-інженера Уранії, Стун-Айя.
— От що, Псойсе, ти пам'ятаєш оту ампулку з отрутою, яку дала тобі мадам Кетті?
— Так, ясновельможний.
— Знаєш, як у середні віки перевіряли жінок, хто з них відьма, а хто ні?
— Не знаю, ясновельможний.
— Запідозрених кидали в річку. Невинні тонули, а винні залишалися на поверхні, і тоді їх спалювали.
— Розумію, ясновельможний.
— Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарці доброго вина. Він заслужив на таку честь.
— Буде зроблено, ясновельможний.
— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойсе… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить. — Він стис кулак, погрозив комусь. — Іди, Псойсе! Ампулку знайдеш у середній шухляді стола в кабінеті.
Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.
Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Він давно заробив сувору кару, як головний кат Уранії. Але отруїти його, як пацюка… Крім того, він знає таємниці підземного міста — найбільша вада з точки зору Кейз-Ола — і може стати в пригоді змовникам.
Айт сів до стола, охопив голову руками. Кейз-Ола вбивати не можна, Стун-Айя — не варто. То що ж робити?
Його роздуми урвав сигнал відеофону. То дзвонив Стун-Ай.
— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Посидимо, побалакаємо…
На Айта з екрана дивились гарячкові чорні очі; Стун-Айїв голос вібрував так, ніби шеф-інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.
«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не звичайне. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола?»
Як би там не було, а запрошення слід прийняти.
— Гаразд, містер Стун-Ай. Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.
Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, зміцнювалась: шеф-інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі так, ніби хоче прочитати в них думки камердинера Кейз-Ола, проникнути в його душу.
— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців був хороший звичай: гість сам вибирав келих… Прошу, пане Псойс!
Айт розумів натяк шеф-інженера, але й бровою не повів.
— Вип'ємо!
— Будьмо здорові!
Обидва тільки торкнулися губами келихів.
— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Щойно я вас побачив, то одразу ж сказав собі: ось людина, на яку можна покластись!
— Те саме подумав і я про вас, містер Стун-Ай.
— І це цілком природно, пане Псойс! Адже ми обидва — найближчі довірені люди ясновельможного!
— Так, містер Стун-Ай.
Повзе, в'ється тоненька стрічка улесливої бесіди; її вістря, немов голівка гадючки, обмацує камердинера Кейз-Ола, вишукує місце, куди б уп'ястись отруйними зубами. Але Айт не поспішає розкрити свої карти, хай спочатку їх викладе Стун-Ай.
— Наша Уранія чудесна, пане Псойс, чи не так? Але все ж хотілося б дожити віку десь у Ріо-Айр, на самісінькому березі моря…
— Я згоден з вами, містер Стун-Ай.
Видно, що шеф-інженера страшенно дратує упертий гостів лаконізм.
— Містер Стун-Ай, якщо хочете пожити в Ріо-Айр, ніколи не пийте вина.
— Чому?! — шеф-інженер аж підскочив. Його губи перекривила безглузда посмішка.
— Вино шкідливо впливає на серце.
— А-а-а… Ну, це загальновідомо.
— А особливо те вино, яким пани інколи частують своїх служників.
— Чому?!
— Високоякісне вино ще шкідливіше.
— Та говоріть же, говоріть одверто! Я випадково почув уривок вашої розмови з ясновельможним…
— Стіни мають вуха, містер Стун-Ай!
— Ні, ні! — Стун-Ай підскочив до стіни, постукав по ній кулаком. — Я вимкнув усю апаратуру. Говоріть!
— Та ви ж знаєте, що я мушу отруїти вас завтра.
Стун-Ай схопився за голову, застогнав.
— За яку провину?! Хіба я не віддав Кейз-Олові усе своє життя?! Хіба я не постарів отут — без кохання, без дружби, тільки з мріями про майбутнє?! Пане Псойс, врятуйте мене! В мене є гроші, багато грошей…
Айт не поспішав з відповіддю. Так, так, падай навколішки, благай і скигли! Ти повинен усвідомити, що твоє життя цілком і повністю залежить від камердинера Кейз-Ола!
— Ну, досить, містер Стун-Ай. Я вас врятую.
— Як, пане Псойс?
— Завтра ви вип'єте в мене келих вина…
— Нізащо в світі!
— …і одразу ж попрямуєте додому. Ви захворієте… Та облиште скиглення: ВДАСТЕ з себе хворого, якщо не розумієте! Я доповідатиму Кейз-Олові, що вам гіршає з кожним днем. Він мені повірить і заспокоїться. Пізніше я допоможу вам утекти.
— Так, так… Утекти… А можна буде й не тікати. Просто захопити Уранію, а ясновельможного… — Він раптом затнувся і глянув на Айта з жахом. — Постривайте, а ви мене не дурите? Може, вас підіслав Кейз-Ол, щоб спровокувати?! Ні, ні! Я нічого не знаю, нічого не хочу! Чому ви зраджуєте ясновельможного, ви, його вірний служник?!
