Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Їхнє знайомство почалося саме з такого інциденту. Відразу після того, як хлопець потрапив під крило Цетрона, а йому було тоді неповних одинадцять років, він заклався з колегами-крадіями, що зуміє щось винести з Д’Артвеени. Це була погана ідея. А коли він бився на підлозі в приступі, викликаному закляттям падучої, з’явилася Зорстін. І справді, йому пощастило, що вона знала його патрона. Але в якості покарання він став її слугою на пів року. І чаклунка не жаліла для нього жодної, навіть найпаскуднішої праці.

— Я потребую твоєї допомоги.

— Авжеж, інакше ти б не зазирнув до мене з візитом. Навіщо провідувати стару чаклунку, якщо під рукою є приятелі для пиття й розваг. Чекай тут.

Вона вийшла.

Альтсін роззирнувся у кімнатці. Тут мало що змінилося: білені стіни, дві софи, низький столик із темної деревини, кілька полиць із квітами й велике вікно, що виходить на річку. Власне, майстерня Зорстін знаходилися на піддашші та в підвалі.

Після того, як покарання закінчилося, він залишився гінцем між чарівницею й Цетроном. Наступні роки він бував у Д’Артвеені так часто, що дехто навіть почав підозрювати, що він навчається магії. Він і справді надкусив трохи знань про чари, але його не тягнуло до цього, та й сама Зорстін не намагалася зробити з нього учня. Вони з чарівницею просто відчували приязнь одне до одного: час від часу він приносив їй якусь дрібницю, наприклад, вкрадений десь скарбик, а вона завжди мала для нього кухоль гарячого молока із медом. Перш ніж він зрозумів це, вона почала панькатися із ним, інколи наче справжня матуся. Це скінчилося кількома сварками, після яких хлопець зазвичай щезав на кілька днів, а через кілька років зв’язок між ними трохи послабшав. Вона вже не намагалася його виховувати, а він не зловживав її гостинністю. По правді кажучи, Альтсін вже якийсь час підозрював, що якщо чародійка і мала якогось кота, то його роль виконував саме він. Був малим приблудою, задиракою, який з’являвся тут час від часу, щоби випити миску теплого молока й зализати рани біля каміну.

Вона повернулася з кухні, несучи два олов’яні кубки. Мовчки вручила один йому.

Альтсін обережно понюхав. М’ята. І сила силенна інших складових.

— І на що я перетворюся, коли вип’ю цю мікстуру?

Вона знизала плечима.

— Поняття не маю. Вілляла туди, що було під рукою. Але в тебе напевно поліпшиться дихання.

Він зробив ковток. Непогано. І до того ж шлунок прийняв це як якийсь бальзам.

Вона всілася навпроти, машинально поправивши йому волосся. Він відчув свербіж між лопатками.

— Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти так робиш.

— Від тебе відгонить дивною Силою, Альте. Сьогодні хтось уже досліджував тебе, користуючись магією. Я досі жива лише тому, що завжди перевіряю такі речі. Хто то був і навіщо це робив?

Хлопець пояснив.

Вона сприйняла це абсолютно спокійно.

— Що?! Меч Реаґвира?! І ти лише зараз мені про це говориш?!

Підхопилася з місця й помчала вгору. За мить звідти донісся її голос:

— На що ти чекаєш? Давай сюди!

Він допив чудовий відвар і рушив до верхньої майстерні.

Оце приміщення так-сяк відповідало вимогам до будинку чарівниці. Щоправда, в ньому досі бракувало відповідних прикрас у вигляді людського черепа чи хоча б мумії немовляти, але загалом виглядало непогано. Подібної до цієї кімнати, сповненої таємничих приладь, кристалів, скляних куль і дивних механізмів, які стояли на всіх полицях, шафках, столах або висіли під стелею, важко було б знайти у всьому місті.

Головним чином, Зорстін працювала з металами й кристалами. Як стверджувала, найчастіше користалася аспектом, що звав-ся Темний Кулак, зв’язаним безпосередньо із Стежкою Землі. Альтсін підозрював, що її вміння не обмежувалися одним аспектованим Джерелом, але сама вона про це ніколи не згадувала. Її майстерня, освітлена сонячним промінням, яке вдиралося крізь засклений дах, виглядала так, наче в ній вибухнула веселка. Тисячі кристалів розщеплювали світло на мільярди промінців, а ті розліталися навсібіч, падали на стіни, відбивалися від сталевих дзеркал, шматочків скла, металу й каміння, виблискували в кутках і попід стелею, поверталися та неслися назад. Справжня оргія світла.

Можна було дістати корчів.

У мить, коли він заходив, чародійка нетерплячим жестом звела долоню та клацнула пальцями. Світло над скляним дахом потемнішало, шаліючі промінці згасли.

— Розповідай. Усе по черзі, — наказала вона, почавши божевільну біганину горищем. Здавалося, що вона хапає перші-ліпші речі та складає їх на широкому столі.

Вона ні на мить не перервала біганини, не ставила жодних питань і навіть не видавала здивованих звуків.

Здавалося, що він із тим же успіхом міг читати вголос несбордійський родовий епос. Причому в оригіналі.

Але коли він закінчив, Зорстін довела, що ніщо не минуло повз її увагу.

— Деарґон був точно впевнений, що ти не мав контакту із Мечем?

— А ти вважаєш, що він випустив би мене з рук, якби все було інакше? Він навіть був упевнений, що я не зустрічався ні з ким, хто доторкався до Меча. Це можна перевірити?

— Авжеж. Аура Меча єдина в своєму роді. Людина, яка стикнеться з нею, і за скількись днів не позбудеться її… Хай йому грець. Ну і як мені розтлумачити сліпому про кольори? Це наче оцей твій запах.

— Красно дякую. А не можна якимось чином це замаскувати?

Вона стенула плечима.

— Не знаю. Я ніколи не мала можливості вивчати цього Меча. З того, що я знаю, ніхто не мав. Жерці стережуть свої реліквії як зіницю ока. Особливо від нас. Цей їхній острах, напевне, спровокований тим, що після докладного вивчення більшість див вияв-ллються звичайним ошуканством, а всі божі присутності — звичайною магією. Деякі жерці володіють Силою краще, ніж більшість адептів.

— А Меч?

— Меч… Гм, я вже казала, що я його не досліджувала, а тих кількох хвилин, які я йому присвятила під час однієї з двох процесій, замало. Але в цьому Мечі є щось більше, ніж просто жрецькі чари.

— Що конкретно? Тільки прошу, без отієї вашої термінології. Я досі не розумію, що воно таке — від’ємне-обернений потенціал.

— Це…

— Зорстін, — скривився він.

— Добре, добре. Меч… Як би тобі пояснити? Бач, Меч Реаґвира — це джерело Сили. Самодійне. Вочевидь, така Сила є всюди: вона плине Стежками, накопичується в криницях та озерах, перемішується, пульсує, викидається у виверженнях, кипить, бурлить і замерзає. Взагалі ми просто говоримо «Джерело Сили», так само як «калюжа»