Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Напевне, буду тут увесь день.

— Це добре, — злодій ще озирнувся від порогу. — Ага, не висилай за мною людей, бо я все одно їх скину. Кажу це, щоби ти не нервував даремно.

Він вийшов, перш ніж Цетрон встиг запевнити його в повній своїй довірі.

* * *

Він вирушив до Дартвеени.

Власне, це місце не було міською дільницею. Принаймні на жодній офіційній мапі воно не фігурувало як окремий фрагмент міста. Лежало відразу біля гирла Ельгаран, а звідки до порту було рукою подати. Його не оточував мур, та й будинки його не вирізнялися нічим особливим. Утім кожен, хто знаходився в місті більше, ніж три дні, знав, що сюди не треба ходити без конкретної мети.

Тут мешкали чаклуни. Не Майстри Магії, які займалися відомими аспектами, йдучи Стежками Сили. Не люди з поважних братств і гільдій, яких запрошували до палаців аристократії або ж до княжої резиденції. Мешканці Д’Артвеени не розважали княжат і графів, не лізли в політику, не встрягали в придворні інтриги, не рили під конкурентів і не втрачали часу на суперечки щодо причин і сенсу існування Всесвіту. Замість цього всього вони займалися магією. Тією, що була найпоширенішою: лікуванням чиряків, подагри, хворих зубів, скиданням плоду, накладенням і зняттям проклять. Причому доволі часто це була магія паскудна, яка вимагала розтину трупів чи переливання галонів крові. Це була магія, яка сягала до аспектів, які навіть не мали власної назви, або до Сили поза аспектованими Джерелами.

Щоправда, триста років меекханського домінування відтиснули свій слід на Мистецтвах, якими вправлялися в князівстві, але навіть Великий Кодекс не зумів зламати незалежність Д’Артвеени. Аспектовані чари на три довгі століття були панівними в місцевій магії, однак офіційне магічне мистецтво Імперії погано діяло на морі. Мало не всі відомі Джерела, якими користувався Меекхан, були приписані до суші. Існувало лише три аспекти: Мушля, Зелений Мох і Мотузка. Вони не згиналися під міццю океану, але навіть за найкращих років у Меекхані була сама жменька тих, хто володів якимось із цих аспектів. А Імперія не для того будувала в Понкее-Лаа найбільший порт континенту, аби той залишався порожнім. Тож тут прикривали очі на місця, де забобонні моряки могли придбати амулети й талісмани, що не обов’язково були законними, проте діяли. Але не зважаючи на те, що меекханці покинули гирло Ельгаран майже чверть століття тому, аспектовані чари все ще вважалися вищою магією. І жоден із Майстрів, які отримували освіту в університетах або у всесвітньовідомих магічних гільдіях, за жодні скарби світу не признався б у якомусь, нехай і духовному, спорідненні зі зграєю типів із Д’Артвеени. І напевне, більшість з них була б шокована рівнем умінь цієї зграї.

Тут можна було зустріти кого завгодно. Дві сканські відьми, привезені — боги знають коли — якимсь піратом, жили поруч із бокхенським некромантом. Старий заклинач погоди займав ту саму кам’яницю, що й трійця молодих, цілком вродливих знахарок, чиї любовні еліксири були відомі далеко за межами міста.

Тут мешкала й стара чаклунка Ментелле, яку всі вважали за отруйницю, та адепт таємничого ґарренського мистецтва прикликання мертвих, який, начебто, був колись жерцем. І ще багато, багато інших.

У Д’Артвеені можна було знайти вирішення більшості проблем і негараздів, які мучать звичайних людей. А якщо хтось поводився неналежним чином, тут можна було здобути проблем і негараздів, невідомих більшості звичайних людей. У контактах з її мешканцями перш за все допомагав такт і помірність. Навіть потужна Ліга Капелюха намагалася уникати з ними суперечок. Кожен злодій, грабіжник чи вбивця діяв у цьому районі виключно на свій розсуд.

Альтсін зазирав сюди доволі часто. Головним чином тому, що Цетрон підтримував не найгірші контакти з більшістю чаклунів і чаклунок, які там жили. А кількох навіть постійно наймав. Його район знаходився поряд із Д’Артвееною, й обидві частини міста охоче з цього користалися, а тому ватажок часто звертався до молодого злодія як до посланця. Тож хлопець мав намір використати тепер ці знайомства й провідати Зорстін.

Він стукнув у її двері, намагаючись за незворушним виразом обличчя приховати неспокій. Вона відчинила особисто. З того, що він знав, останні п’ятнадцять років вона лише одного разу найняла слугу. Та й те — на короткий час.

Вона виглядала як продавчиня солодощів, дружина пекаря, торговка сушкою. Низенька, трохи присадкувата, на око мала десь біля сорока років. Альтсін знав, що багато хто з її клієнтів, приходячи сюди вперше, приймали її за служницю або за кухарку пані Зорстін-валь-Лавеб, чарівниці. Помилка тих кількох зарозумілих людей вартувала того, що вони спіймали облизня. Тільки коли хтось дивився їй в очі — темно-сірі, спокійні та впевнені, наче океан на світанку, — той розумів, із ким він має справу. Це не були очі когось, хто звик виконувати доручення.

Побачивши його, вона широко усміхнулася — й він відразу відчув невпевненість.

— Привіт, Зорстін.

Усмішка згасла, вона відійшла на крок, обмахуючись долонею.

— Ото таке! Одягнувся наче франт, а смердить від тебе гірше, ніж від п’яного грабаря.

Альтсін застогнав.

— І ти туди ж? Я мав важку ніч і насправді паскудний ранок.

— А хіба воно останні пів року не так?

Він роззирнувся.

— Я потребую допомоги й не маю часу сваритися. Впустиш мене?

Вона звела красиво підмальовані брови.

— Сваритися? Хто говорить про сварки? Вочевидь, заходь.

Згідно із неписаними правилами в будинку чарівниці мало би бути темно та душно, зі стелі мало звисати павутиння, а на полицях — стояти банки із муміфікованим паскудством. Вочевидь, також придалися б кілька великих магічних книжок, осмолений казанок та якась тваринка.

Краще за все — кіт. Чорний.

Зорстін не любила темряви, цуралася павуків, а побачивши те, що дехто тримав у банках, вона готова була блювати, навіть якщо це були лише ніжки в холодці.

Крім того, вона не була на «ти» з книжками, а казанки вичищала до блиску.

Ну й ніколи не терпіла тварин.

— Сідай отам, — вказала йому на низьку софу в імперському стилі. — І ні до чого не торкайся.

— Добре, о володарко, — буркнув він, сідаючи.

Вона погрозила йому пальцем.

— Не блазнюй мені тут, Альте. Ти для мене той самий молокосмок, який колись намагався розжитися тут жменею срібла.

— Я за це пів року драїв казанки й підлогу.

— Це невелика ціна. Якби ти намагався обікрасти когось іншого на цій