Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Скоріше, божественного мистецтва, Цетроне, — жрець усміхнувся поблажливо й нахилився над столом. — Але до діла, Альтсіне. Я можу тебе так звати?

Злодій раптом побачив, що перед ним сидить Великий Скарбничий Храму Меча. Переміна відбулася миттєво й, здавалося, була непомітною. Але тепер він нізащо на світі не перервав би цю людину.

— Ми сидимо тут і розмовляємо вже довгенько, наче йдеться про зникнення лантуха гороху. Вважаю, що ти повинен собі усвідомити, про яку ставку йдеться, — карі очі раптом зробилися дуже, дуже холодними. — Я вже тридцять років служу в храмі. І десять належу до кола людей, які мають безпосередній доступ до Меча. Я торкався Його, чистив Його, годинами лежав перед Ним ниць, відчуваючи Силу нашого Володаря. Молячись і медитуючи. Я вірю, я знаю, що це Меч Реаґвира, викутий ним із серця зірки, що впала на землю, загартований у крові Леаффари й тричі проклятий слугами Небажаних. І я знаю, що настане день, коли наш Володар знову потребуватиме Меча, а Лезо буде перековане наново, таким чином, що його більше не зламає жодна сила.

Голос Деарґона скреготів, наче два шматки криги, які потерли один об одного. Альтсін аж спітнів.

— Ваша превелебносте, я не розумію…

— Власне, сину, ти багато чого не розумієш. А особливо того, що тут йдеться не про якусь блискітку — а про Денґотааґ, Меч Бога.

Жрець нахилився вперед, і Альтсін здивувався: як він міг відчувати кригу в голосі, якщо в очах його палали пекельні вогні?

— Знаєш, сину, я бачив дива, які робив цей Меч, у тому числі й такі, над якими люблять сміятися, такі, де німі оволодівають красномовством, а сліпі отримують здатність бачити. Його втрата для мене й мого ордену — це поразка, кінець сенсу нашого існування. Я волів би особисто підпалити храм, ніж дозволити, щоби чиїсь плюгаві безбожні лапи хоча б днем довше торкалися Меча. Я не дозволю, аби хтось — злодій, жрець, чарівник чи сам Проклятий — тримав його в руках! Якщо буде потреба, то я поставлю місто догори дриґом, розберу по шматочку, а потім складу докупи та почну все знову.

Раптом він страшно посміхнувся.

— А якщо, незважаючи на все, мені це не вдасться, то я все одно знайду винних та влаштую їм таку кару, що наступні сто років їхніми життями лякатимуть дітей.

Злодій навіть оком не кліпнув. Хоч і мав велике бажання насмішкувато вишкіритися, але все ж зберігав кам’яний спокій. Раптом Деарґон підвівся й рушив до дверей.

— Уже треба йти. Сподіваюся, що ви зумієте допомогти мені у вирішенні нашої спільної проблеми.

Він аж підкреслив оце «спільної», що не обіцяло нічого хорошого. На порозі жрець ще й озирнувся.

— Очікую добрих звісток.

І вийшов.

Ледве зачинилися двері, Альтсін ковтнув слину й потягнувся за кубком. Вода була паскудною на смак.

— Оце так ми влізли, — прохрипів за мить, ігноруючи те, як скручувалися його кишки.

— Ага, сидимо по вуха в лайні, — Керлан кивнув і зробив ковток просто з глека.

— Що тепер?

— Я повідомив більшість людей, сказавши їм, що саме вони мають шукати, — буркнув Цетрон, чухаючи голову. — Але таємниці неможливо утримувати довго, тож до полудня місто закипить. Прокляття. От чому це не могли бути просто княжі камінчики?

— Із камінчиками могли б виникнути проблеми. Щоправда, вона займають небагато місця, але князь відразу відчув би, що його камінчики кудись зникли. Вони розсміялися коротким, нервовим сміхом. Товстун споважнів першим.

— Бачу, що ти приходиш до тями.

— Та звідки, — Альтсін потягнувся за водою, але на половині руху відмовився від цієї ідеї. — Я просто маскую внутрішню пустку дурнуватими зауваженнями й перестрибуваннями з теми на тему. А ти не повинен був мене вв’язувати в це.

— Ні, не повинен. Але щойно ми довідалися про крадіжку Меча, я склав список відомих мені шаленців, які могли взятися за таке. І в тому списку було лише одне ім’я.

— Я ж обіцяв, що не стану полювати на твоїй території. Принаймні не серйозно.

— Життя навчило мене не довіряти людям певної професії. Наприклад, злодіям.

— А жерцям?

— Жерцям — ще менше.

— То звідки це панібратство з Деарґоном?

— Ми починали разом. Майже сорок років тому.

Злодій присвиснув.

— Ну-ну. Ти і Великий Скарбник? Яким він був?

— Добрим. Дуже добрим. Мав впевнену руку, залізні нерви й добрі ідеї. Коли я познайомився із ним — нам було по дванадцять років. А ні, він старший за мене на рік. Але вже тоді він був таким розумакою, що й… Інколи я жартував, що той повинен стати мандрівним жерцем.

— Ну ти й накаркав. Він, схоже, волів мати легший кусень хліба. Хоча, якщо подивитися на це з іншого боку, то він не змінив професії, а просто змінив спосіб виконання.

У Цетрона був дивний вираз обличчя.

— Це не так. Його навернення — доволі дивна справа. Якось, під час великої процесії, саме під час Дороги Жертовності, ми допомагали людям ділитися з ближніми, коли в натовп паломників вдерлося кілька озброєних. Це були ще часи Імперії, жерці Великої Матері мали чималу підтримку влади, тож вирішили втнути провокацію. Може, розраховували, що збурений натовп збунтується, або що вибухнуть серйозні заворушення й губернатор заборонить такого роду урочистості чи взагалі закриє Храм Реаґвира. І кажу тобі, все миттю завирувало: писк, утиск і паніка. Скляний ящик, в якому переносили Меч, притримували дванадцять чоловіків-вірних, натовп напер на них, і ті захиталися. Один упав, і реліквія почала завалюватися набік. І тоді біля неї, наче з-під землі, з’явився Деарґон, схопився за край, притримав її й стояв так посеред ошалілого натовпу, наче статуя. Оце тільки я й побачив, а потім мене віднесло далі, і я втратив його з поля зору.

Цетрон потягнувся за кубком.

— Ми зустрілися наступного дня, він був блідим і, здавалося, був не в собі. Сказав, що має змінити своє життя, порвати із гріхами… Нічого з моїх слів не сприймав. За два дні став послушником.

— Високо злетів.

— Так.

— Пам’ятав про старих приятелів?

— Авжеж. Він же не з тих, хто, щойно прийде грошва до рук, купують собі шляхетський титул і забувають, що батько пас корів, а дідусь і сам траву жер. Але в останні роки ми рідко бачилися. У нас різні зацікавлення, а жрець не повинен надто часто бувати в товаристві когось такого, як я.

— Це він так сказав?

— Ні, я. Мушу дбати про репутацію.

— Ага. Ти