Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

вирішили щось зробити, і наразі ідею майже реалізували. «Майже», бо ті купецько-піратські кораблі, які мали бажання переступати закон, завжди вміли вийти з порту таким чином, аби здобич не втекла від них. Містом почала кружляти чутка, що, начебто, кілька злодійських гільдій, що перебували в припортових дільницях, знайшли нове джерело доходу, продаючи піратам інформацію про час виходу з порту купецьких кораблів, про їхній вантаж та ймовірний курс.

Ну що ж, у кожній чутці є крихта правди. Утім, у випадку міттарських галер Цетрон-бен-Ґорон, ватажок однієї з найсправніших злодійських груп, діяв абсолютно безкорисно. І безкарно. Бо Рада майже прихильно дивилася на дії, які могли прорідити торговельний флот найбільшого морського конкурента Понкее-Лаа.

Альтсін дістався набережної за цілком пристойний час, зваживши, що від вчорашнього вечора дорога туди значно подовжилася. Напевне, це був результат якихось магічних фокусів.

Набережна — стара, солідна меекханська робота, чи то пак брукована дорога, яка під прямим кутом ішла до молу, шириною в вісімнадцять ліктів, — була абсолютно порожньою. Вчора тут стояли лише «Давер» і «Йонадерук», а після того, як вони зникли, купцям, злодіям і портовим дівкам не було чого тут шукати. Напевне, вони, наче зграйка тунця, попливли до кращого місця або ж до головного порту, віддаленого на кілька сотень ярдів, де виростав ліс щогл, а можливості заробітку були набагато більшими.

— Я ж к’зав, шо він сам прийде.

З-за скирти розбитих ящиків з’явився низенький, скривлений чолов’яга у занехаяному каптані й подертих штанах. Цей суб’єкт був босим, хоча, судячи із шару бруду на його стопах і стану їхнього ороговіння, в його випадку черевики виявилися б зайвою фанаберією.

— Ото я сиджу собі від світанку й гадаю, — стан зубів вказував на те, що в разі бійки варто уникати його укусів як вогню. В цьому випадку смерть як результат зараження була б точною, а до того ж довгою та надзвичайно болісною. — Бідося лежить на тих паскудних дошках і страждає, мучиться, то ж чи не п’ти до нього та не полегшити й’му життя? Але, з іншого боку, шось мені підказує, шо вельможний пан сам до мене причалапає. І — шо ж, хіба я був правий, нє?

Покруч шморгнув носом і скривився.

— Пф, але ж і смердить від вашої світлості. Наче, скажімо чесно, від ятки з гнилою рибою.

Альтсін зміряв його поглядом згори вниз і випростався:

— Чого треба?

І в цю мить зрозумів, що хтось, схоже, вчора використовував його горлянку й повернув у неналежному стані. Він ледве міг розпізнати власний голос.

— Та таке собі, нічого серйозного, — особа, яку звали Гереґонтом, знизала плечима та звідкись витягнула солідного дрючка. — Тіки, мо’, капшучок, оту срібну висюльку та браслетик із камізелькою, бо вони також нівроку собі здаються.

Злодій відступив на крок і блиснув кинджалом.

— І що? Маєш намір вмовити мене, щоб я тобі все віддав?

Сподівався, що цього вистачить.

— Я — не, — грабіжник, схоже, не надто переймався. — Але Тео — так.

Купа ящиків ворухнулася та розпалася. Створіння, яке вилізло з-під неї, було великим і потворно зарослим. Його важко було віднести до якоїсь конкретної раси. Як на око, було в ньому десь зо сім стоп зросту й принаймні чотири — вшир. Вочевидь, воно не було озброєним, бо палиця, яку створіння тримало в лапиську розміром із буханець хліба, була схожою на іграшку, а не на зброю. Альтсін ковтнув слину.

— Тео?

— Власною персоною, — покруч знову спробував налякати посмішкою Сонце. — То шо там буде з подаруночком?

Невідомо навіщо злодій витягнув другий кинджал.

І тоді грабіжники замовкли. Обидві палиці гепнулися на бруківку, а на прищавій морді курдупля з’явилася усмішка вибачення.

— Я… ми… Ну ми підемо собі, ваша світлосте. Це був лише такий маленький жартик, авжеж. Без образ.

І кинувся навтьоки, а за мить до босоногого «чап-чап» долучилося голосне «бух-бух» черевиків Тео.

Альтсін глянув на свої кинджали зі щирим подивом. Подумати лише, а він віддав за них лише два орги. І причому — обрізані.

Щось гепнуло його в спину, він озирнувся, демонстративно здійнявши зброю. Той, хто його зачепив, зараз матиме проблеми.

Позаду стояв Керлан і двоє знайомих Альтсіну лише з вигляду людей Цетрона. Один із них тримав зведений арбалет.

— Добре, що ми знайшли тебе, перш ніж старий Гер тебе оббілував. Цей Тео — добрий хлопець, але раз чи два бувало так, що декого він прикладав надто міцно. Особливо, якщо цей хтось був настільки дурнуватим, щоб йому противитися, — Керлан закивав лисою головою, не зрозуміло чи то звеселено, чи то здивовано.

Альтсін кілька разів відкрив і закрив рота, перш ніж прохрипів:

— Тебе Цетрон прислав?

— Ага, шукав тебе. Ти мав повернутися ще до опівночі.

— Не міг, — хлопець похитав головою й відразу пожалкував, бо баласт в його черепі ще не встиг стабілізуватися. — Довелося доводити умову до кінця.

— Бачу. Втім, краще, щоб і товстун тобі повірив. Він розлючений.

— Ага, — хвильку Альтсін обдумував цю інформацію. — А чому?

— Довідаєшся. Він у норі. Неподалік звідси є двоколка, я тебе підвезу, бо ти сам точно не доплентаєшся. Альтсіне?

— Га?

— Прошу, тримайся під вітром.

* * *

Норою Цетрон називав солідну, триповерхову кам’яницю, що стояла в шерензі однотипних будинків. Містилася вона в Середньому Валеї, дільниці дрібних купців, ремісників, медиків, алхіміків, магів не найвищого польоту та середнього класу лупанаріїв.

Фронтон будинку виходив на широку бруковану вулицю, а партер, як і партери сусідніх будинків, лякав величезним кольоровим щитом. Щит промовляв: «Амулети, Талісмани й Усілякі Інші Магічні Дрібнички». Такі реклами останнім часом були модними, хоча Альтсін був упевнений, що кількома днями раніше в крамничці продавали приправи, зілля й прянощі. Схоже, Цетрон змінив профіль своїх інвестицій.

Вони не затрималися перед парадним входом, а завернули в найближчий завулок і підійшли ззаду. Сходження на другий поверх виявився серйозним викликом, хлопець щокілька сходинок зупинявся, аби заспокоїти дихання, але Керлан не мав наміру його щадити.

— Поквапся, — сказав, поплескуючи його по плечу, що викликало вибух феєрверків у голові Альтсіна. — Цетрон справді не в гуморі.

Пройшовши короткою прихожою, Альтсін опинився в доволі великому приміщенні, гарно оздобленому деревом. Крізь широке вікно було видно будинки навпроти. Цетрон сидів за довгим столом, гортаючи якісь пергаменти. Обличчя мав украй серйозне.

Ватажок гільдії був огрядним чоловіком середнього віку і з товстою кісткою. Намагався вдягатися й поводити себе як таланистий купець, що в Лізі Капелюха подобалося не всім. Але організація, яка об’єднувала злодійські гільдії міста, дозволяла своїм підвладним певні дивацтва.

— Нарешті, — гаркнув він,