Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Якби розірвалася заслона Мороку й найпотужніші з демонів Небажаних з’явилися звідти — це не викликало б такого ефекту. Кайлін відкрила рота й отак і завмерла.

— Я, — повторив Ласкольник, наче не бачив їхньої реакції. — Я промовив до першого коня, коли мені було шість років. А він промовив до мене. Назвав мене двоногим жереб’ятком і дозволив на себе сісти. Це був румак мого батька: чорний як смола й великий як будинок. Бойовий кінь із душею воїна. Моя мати мало не зомліла, коли побачила мене на його спині. А мій талант розкривався. Я можу відчути всіх коней в радіусі кількох миль. Для командира кавалерії це вміння цінніше за зір. Я — Конемовець. І сьогодні, цієї миті, я розпускаю чаардан Ласкольника.

Тиша вибухнула криками. Кайлін почула, як підгинаються під нею ноги.

— Ні! — голос Ласкольника був немов удар шаблею. — Тиша! Вони замовкнули неохоче й похмуро.

— Чаардан — це рід, що воює. Він не може опиратися на брехню, а я брехав вам від самого початку. З тієї миті, коли прийняв присягу від першого з вас. Через цю брехню минулої осені загинула жінка — Вее’ра, дружина коваля, яку я шанував як сестру, — Кайлін відчула на собі погляд Ласкольника. — Ви всі про це чули. На них напали не бандити, а імперські Хорти. Вірніше — найманці, вислані Псарнею. Я лише знаю, що на Півдні щось сталося. Другий Хорт Імперії загинув у щурячому замку. По цьому вибухнула війна між зовнішньою та внутрішньою розвідками, а Хорти звідкись довідалися про мою домовленість зі Щурами. Вже ллється кров, вже річками пливуть трупи, люди виходять з дому й зникають без сліду, і це лише початок. Якщо чаардан Ласкольника буде їздити Степами, то стане мішенню. На вас почнуть полювати, наче на вовків.

Він замовкнув. Кайлін повела по всіх поглядом. На нього дивилися по-різному: уважно, дико, зверхньо й іронічно. Всі ті погляди ніби говорили одне: «Нехай полюють. Що з того? Чи в нас немає ікл?» Ласкольник теж бачив ті погляди.

— Діти, це не розвага зі степовими вигнанцями, — зітхнув він. — Війна розвідок — це брудна битва, це отрута в келиху, ніж у спині, фальшиві звинувачення й чари, які наповнюють легені кров’ю. Щури стверджують, що вони невинні, що не вони вбили того Хорта. Не знаю, як воно було, але це не має значення. Я з ними, бо сни, які прийшли до мене в тому селі, є важливішими. І я буду з Імперією, бо не знищу власними руками те, що захищав половину життя. Бо я напівкровка, але ношу імперську блакить і звертаюся до імператора по імені. Розумієте?

Вони кивали.

— Верданно бажають отримати назад свою височину. Ви про це знаєте. Плітки — вони швидші за вітер. А я присягнувся їм допомогти. Причому так, аби Імперії була від того користь.

— Як, кха-даре? — вирвалося в неї.

— Два місяці тому я попросив, щоби для мене знайшли шлях крізь Олекади. Я колись чув плітки про якихось втікачів із височини, про верданно, які пройшли крізь ці гори. І Гірська Варта, якої тепер тут повно, знайшла такий шлях. Тож ми вишлемо Фургонників на Північ, уздовж західних відніг Олекадів. Офіційно, згідно з імператорським наказом, щоб прибрати їх від кордонів Степів і не провокувати се-кохландійців. А потім вони піднімуть бунт і перейдуть крізь гори просто на височину. Наші малі сили не зможуть їх стримати. Може, верданно поїдуть просто на смерть, але вони матимуть більші шанси, ніж якби вони намагалися пробитися крізь Степи. І ні, я не вишлю їх туди із зав’язаними очима. Старшина таборів знає ризики й приймає їх. Знає, що коли вони покинуть землі Імперії, то будуть приречені на власні сили. Але якщо ми не пошлемо їх крізь гори, то навесні нам доведеться штурмувати табори. А я не хочу громадянської війни на кордоні.

Він замовк, немов оце зараз вичерпав усі сили. Кайлін давно не чула, щоби він так багато говорив.

— Я обрав вас, — продовжив він тихо, — не лише тих, хто вміє робити речі, заборонені Кодексом, але й решту, бо в кожного з вас є щось особливе. Ніяр б’ється сокирою як демон, Ландег стріляє навіть краще за Кайлін, Верія — слідопит, яких мало. Але йдеться навіть не про це. Тобто не лише про це. Кожному з вас я би без вагання довірив власне життя. В останні місяці ви стали найкращим загоном, яким я командував. Ви — справжній чаардан. Не за назвою, але за духом. Знаєте, про що я кажу? Ви носите щити, щоби прикривати товаришів — отак мовлять у Степах, і немає кращих слів для того, щоб описати, ким ви стали. Тож я не віддам вас на ікла Хортів. Завтра офіційно проголошу, що я розпускаю чаардан. Плітка полетить у світ, як вишнева кістка, й побачимо, що там далі із неї виросте.

Він усміхнувся.

Запанувала тиша, мовби ніхто не розумів, що робити далі. Отак просто? Увійшли сюди як чаардан, а вийдуть як жменька шабель для найму? Це…

— Та всади собі в дупу кінську голову, генерале, — голос був стлумлений настільки, що вона спочатку його не впізнала. Файлен всунувся в центр кола, свічка, яку він тримав, тремтіла так, що здавалося, от-от згасне. Але він продовжував, — …чаардан — це чаардан. Рід. Єдиний, який ти можеш обрати, і єдиний, який може обрати тебе, — він набрав в груди повітря. — Я, Файлен-ена-Кловер, присягаюся на полум’ї в моїй руці, що я визнаю Генно Ласкольника за мого кха-дара безвідносно до всього, що принесе для нього та мене доля. І кожен, хто назве його кха-даром, буде моїм братом.

— Або сестрою, — втрутилася Дагена із шаленою, радісною усмішкою на обличчі. — Це присяга входження в рід з мого племені, проговори її як належить, дурнику.

— Або сестрою, — кивнув Файлен. — Мій намет буде його наметом, мій кінь — його конем, мій щит — його щитом. Ані кров, ані вогонь, ані вода, ані земля, ані залізо не стануть поміж нами. Це почуло полум’я, тож нехай це залишиться записаним у ньому.

Він задмухав свою свічку.

— Файлене?

— Слухаю, кха-даре?

— Ти не можеш…

— Я, Дагена Оанитер з роду Вегейн із племені геарисів, присягаюся на полум’я в моїй руці…

Кайлін