Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— Очі. Його очі, дивіться.

По щоках прибульця стікала кров. Його очні ями були порожніми.

Спиною Кайлін знову поповзли сироти.

Бердефе!

Цього разу він з’явився відразу — сірий хребет виріс поряд і опинився в полі зору. Пес глянув на чоловіка, тихо заскавчав.

Чужинець наближався непевним дерев’яним кроком. Коли від них його відділяло десь тридцять кроків, то зупинився, відкрив рота, на груди потекла кров, а сам він закричав. Хриплий, сповнений болю крик рознісся над галявиною. Потім — наступний.

— Язик! — просапав здавлено Янне. — У нього немає язика.

Дагена не витримала, стрибнула уперед, миттєво опинилася біля скаліченого чоловіка, простягнула руку й делікатно поклала долоню йому на плече.

Чоловік завив. Завив так, що дівчина аж відстрибнула, а він кинувся назад, спіткнувся, перекинувся та миттєво зіщулився в позі зародка, закриваючи голову руками. Увесь час кричав.

Вони дісталися до нього вчетверо. Відчуваючи рух, той почав копати ногами й вити ще голосніше. Кошкодур намагався схопити його за ноги, але отримав удар у живіт, вилаявся та зігнувся навпіл. Кайлін допомогла йому, і спільними зусиллями вони знерухоміли пораненого. Сарден всівся на його ногах і притиснув їх до землі. Дагена та Янне схопили за руки, силою випрямили, перекинули його на спину. Виття перейшло у скиглення.

Дагена весь час повторювала:

— Вже… все добре… ти серед своїх… загрози немає… спокійно… ми не скривдимо тебе…

Здавалося, до нього просто не доходило. Коли він нарешті замовк, то зробив це, скоріше, зі страху, а не через розуміння.

Янне заблокував його руку та поглядом вказав на долоню.

— Він тримає щось… уфф, — простогнав. — Але ж він і сильний.

Кайлін обережно торкнулася долоні лежачого. Той заскиглив голосніше.

— Ми не скривдимо тебе, — повторювала за Дагеною, наче це могло мати для нього хоча б якийсь сенс. — Ми не вороги.

Може, до нього дійсно щось дійшло, а може, власне, цієї миті він здався, бо раптом розслабився й заплакав. Розтиснув пальці — щось кругле мокро пацнуло об землю.

Кайлін подивилася, що саме той випустив, абсолютно не в силі зрозуміти, чим воно є. Машинально нахилилася й піднесла ту річ. Біла, куляста вона липнула до долоні, плямуючи шкіру червоним. Вже знала, що саме тримає, але не кинула і не швиргонула від себе, неспроможна осягнути ступінь жорстокості.

Око.

Глянула на його другу, досі затиснуту долоню. Чоловік прийшов до вежі, несучи власні очі. Бердеф непрохано увірвався в її свідомість, поєднався з нею. Річ, яку вона тримала в руці, більше її не лякала.

Вона відчула їх позаду тієї ж миті, коли застережливо форкнули коні. Люди й тварини. Вона відкинула око, потягнулася за шаблею.

— Не рухатися! Увага!!!

Хто б не кричав, але мав легені, як ковальський міх. Перша фраза була до них, наступна — до десятьох великих, масивних собак, які раптом заклубилися навколо. Оточили, припали до землі, загарчали, шкірячи потужні ікла. Вона й сама мимоволі відповіла низьким, викличним гарчанням, показавши зуби в дикій гримасі.

Але завмерла з напів оголеною шаблею, бо пси чатували на супротивника, з яким треба було рахуватися.

За пару ударів серця їх оточили кільканадцятеро людей. Дивна збиранина: кожен, здається, носив інший панцир та іншу зброю, але озброєні вони були надто добре як для гірських бандитів. Ну й ці пси: на передновку бандити собак з’їдали, а не використовували для полювання на людей.

Чи не кожен другий тримав у руках арбалета. Поволі, уникаючи швидких рухів, Кайлін встромила шаблю в піхви.

— Сподіваюся, ви розумієте, як це виглядає?

Той, хто заговорив, носив кольчугу та звичайний шолом. Круглий щит повісив собі за спину. Недбало тримав у руці прямого довгого меча, але зі свободою, що свідчила про вправність із тією зброєю. Коротка яскраво-руда борода й сині очі — це перше, що привертало до нього увагу.

— Вони тримають цього нещасного, розклавши на землі, — рудий кивнув, — а ти стоїш із його оком у руці.

І справді. Так воно мало виглядати зі сторони. Вона ледь стрималася, щоб не ковтнути слину.

— Якби я лише зараз оце вийшов з-за вежі, то наказав би вас застрелити на місці й із чистим сумлінням ліг би ввечері спати. На ваше щастя, — продовжував він, — ми сиділи з краю галявини вже добрих три години. Бачили, як ви під’їжджаєте, як досліджуєте башту, як намагаєтеся йому допомогти.

Кошкодур, досі сидячи на ногах скаліченого чоловіка, випростався, обережно ворухнув руками, опустив їх і розслабив.

— Ви підійшли з іншого боку? — запитав хрипло.

Кайлін відчула його запах. Гострий, мускусний, із ноткою гніву й безумства. Зрозуміла, що він мав на думці, говорячи колись, що коні не захочуть його нести.

— Сардене, ні, — сказала вона спокійно. — Жодної дурні.

— Саме так, жодної дурні, — поряд із командиром з’явився костистий, жилавий варвар із обличчям, вкритим татуюванням. — Якщо будемо уникати дурні, то, може, ніхто не загине.

Він перекинув важку сокиру з руки в руку та усміхнувся. Дивно, але завдяки цій його усмішці вона відчула себе впевненіше. Бердеф відступив, присів десь в її свідомості.

— Саме так. Це не бандити. Хоча я би не закладалася на це великими грошима.

— Ще й нас ображає… — татуйований зміряв її поглядом. — Дві жінки й двоє чоловіків. Кінні, озброєні. Дуже дивно. Хто ви?

— А…

Кошкодур, схоже, мав намір запитати безсмертне «А ви?». Погана ідея, коли десятеро людей ціляться в тебе з арбалетів.

— Кайлін-анн-Алеван, Дагена Оанитер, Сарден Ваедроник та Янне Неварив із вільного чаардану генерала Ласкольника, — перервала вона товариша. — Ми хотіли розглянутися з вежі навколо.

— Лейтенант Кеннет-лив-Даравит, — рудий махнув долонею, арбалети опустилися до землі. — А це Варгенн Велерґорф, мій заступник. Гірська Варта. Колись Червоні Шістки з Белендена, сьогодні — Червоні Шістки з Покручів Чорного. Можете його відпустити, тільки не робіть різких рухів — це не сподобається псам.

В абсолютній тиші вони залишили пораненого на землі та відсунулися від нього. Пси водили за ними поглядами: вже не гарчали, але досі шкірили ікла. Виглядало воно так, немов виклично посміхалися.

— Добре.

На черговий жест кілька солдатів підбігли до чоловіка, схопили його за руки та ноги і спритно зв’язали. Кайлін глянула на офіцера і звела брови в німому запитанні.

— Це третій, якого знайшли живим. Двоє, яких знайшли раніше, перегризли собі вени, перш ніж місцеві Щури встигли з ними поговорити. Ну що, Вовче?

Вартівник, до якого він звертався, підійшов так тихо, що навіть Бердеф його не відчув.

— Нічого, пане лейтенанте. Їх було троє, відпустили його на краєчку