Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

— І також є друга частина цього прислів’я, — Дагена перервала її на половині слова. — Стріла, яку випускають на вітер, часто не повертається до сагайдака. Кха-дар каже, що ми маємо стерегтися. Що це дуже небезпечне завдання. Наче ми й самі того не знаємо. Ти готова, Кайлін?

— Вочевидь. Але назви мене хоча б раз дорогенькою Інрою, і я тебе затовчу. Зрозуміли, ваша високосте?

— Вочевидь, моя дорогенька, вочевидь.

— За кілька днів ви вирушите. Генерал надасть вам належний шляхетно народженим ескорт, а я за цей час навчу вас кільком речам. І нікому ні слова. Побачимося ввечері.

Він розвернувся та вийшов. Отак просто.

ЗАХІД　

Кинджал і море

СВІТЛО НА ЛЕЗІ МЕЧА

Цей день розпочався геть паршиво. Сонце сходило поволі, золотячи нові й нові квартали міста, гонячи тіні й щурів у канали, та з винятковою злостивістю надаючи всьому навколо відчуття чогось нового й красивого. Лагідний вітерець гнав по блідо-блакитному небу кілька рожевих хмаринок, що нагадували величезні безе. Море морщилося дрібними хвильками, а бриз, що здіймайся над ним, був холодним та протверезливим.

Жах.

Альтсін лежав на дошках дерев’яного молу й витріщався униз. Вода були напрочуд чистою, тож він міг сягнути поглядом на кілька стоп углиб. Намагався сконцентруватися на тому, що бачить. Будь-що було підходящим, аби відволікти увагу від того, що коїлося з його шлунком, який, щоправда, вже відмовився від спроб бунту, але всі знаки на небі та землі вказували, що це лише коротке перемир’я, а не капітуляція. Ледве він про це подумав, як чергові корчі скрутили його живіт, і вода забарвилася в зелений колір. Зграйка рибок, що вже якийсь час користалися дармовою перекускою, розпорошилася навсібіч. Альтсін готовий був заприсягтися, Що ті, хто не встиг, розпачливо затремтіли та спливли у передсмертних дрижаках на поверхню.

Він заплющив очі. Поміж вухами перекочувався баласт із середнього розміру галеон, а чайки саме вирішили, що настала найкраща мить, щоб сповістити увесь світ про своє пташине існування. І здається, всі вони репетували над його головою.

Він із ненавистю глянув у бік міста, де над дахами одного з кварталів багатіїв, Пофеера, саме з’явився золотий диск.

«Хай йому грець», — подумав він, — «принаймні могло б дощити». Його ще раз скрутили судоми. Якийсь час Альтсін лежав непорушно, сподіваючись, що, може, оце зараз він утратить свідомість або ж хоча б помре. На жаль, Ейффра — Пряля Долі — мала на нього інші плани, а тому після наступного приступу млостей Альтсін дійшов висновку, що так легко він від цього світу не відкараскається. Повільно, дуже повільно, він спробував звестися; стовп, який він використав як підпорку, хоча й був увіткнутий на двадцять стоп у дно, але зараз підозріло хитався навсібіч. Як і весь світ. Альтсін зігнувся навпіл і знову прикрасив дошки чимось жовто-зеленим. Здається, дерево засичало.

Парадоксально, але по цьому він відчув себе краще, мол припинив хилитатися, чайки стихли, й навіть сонце начебто пригасло. Він впевненіше звівся на ноги та присвятив хвильку тому, аби перевірити стан свого одягу. Ще одна мила несподіванка. Щоправда, вбрання просякло потом і неприємно тхнуло, але ні на чорних штанах, ні на синій сорочці з дуже коштовного, гертидського полотна, ні — і за це він відразу почав дякувати всім богам — на новенькій шкіряній камізельці, прикрашеній звивистими ветийськими візерунками, не було ані сліду вчорашніх розваг. Лише носак лівого чобота оздоблювало щось кольорове, липке й паскудне. Майже не проблема.

До того ж у нього залишилися обидва кинджали, пояс, капшук, срібний ланцюжок і сталевий браслет, всіяний опалами. А це вже нагадувало диво.

Він глянув на те місце, де вчора було принайтовлено «Давер» та «Йонадерук». Обидві несбордійські ланґскіпи зникли: напевне, Горґерс вийшов у море до світанку, скориставшись хорошою погодою та відпливом.

Альтсін помацав за поясом — мапи не було. Щоправда, він пам’ятав, як учора віддавав її жовтобородому пірату, але треба було впевнитися. За два-три дні одна міттарська галера опиниться в поважних тарапатах.

Він відкрив капшука й перелічив монети: не бракувало ані мідяка. Він і сам був злодієм, а тому розумів певні правила, але ж ці несбордійці мали по-справжньому дивне уявлення про честь. Добре, що його висадили з корабля перед тим, як вийти в море.

«І прив’язали до палі», — констатував він зі здивуванням, коли спробував вирушити в бік порту. Тонка, міцна мотузка, обкрученаза талію й прив’язана до стовпа, напевне, мала вберегти його, щоби він не скотився у воду й не потонув. «Що ж, цей Горґерс — порядний бандит», — подумав він, перерізаючи страховку.

Мол і надалі колихався, а сонце, що світило просто в обличчя, сліпило очі. Але крім цього, все інше було в порядку.

Цією частиною порту, а зокрема молом, користалися лише пару місяців. Називали його патетично й рішуче на виріст «шкіряним молом», бо він мав бути місцем стоянки кораблів народів із північних островів. Несбордійці, ферленги, секки, фаосі та інші народи, які переважно плавали відкритими багатовесельними ланґскіпами, нарешті отримали виокремлену для них дільницю порту.

Згідно з думкою Міської Ради, це мав бути спосіб для відділення цих варварів від цивілізованих арматорів і для забезпечення більшого спокою в порту. Чимало таверн потерпало через надто гарячу кров прибульців із Півночі, а до того ж жоден капітан не був у захваті, коли борт у борт із ним причалював піратський корабель, повний озброєних до зубів шаленців, які явно мали бажання супроводжувати його в наступному рейсі. А морське право мовило, що лише пірат, схоплений на гарячому, може бути покараний, тож шибайголови почувалися цілком незле. Особливо, коли грабіжники обирали свої жертви таким чином, щоб не надто нашкодити місту, для якого морська торгівля була, наче кров у венах. Понкее-Лаа було найбільшим містом західного узбережжя континенту, а тутешній порт, побудований у часи розквіту Меекханської Імперії, — найбільшим портом цивілізованого світу. Якщо воно бажало вижити, то не могло прихильно ставитися до піратства. Але не могло й зачинити порт для довгих човнів народів Півночі, особливо якщо ті привозили в своїх трюмах хутра, китовий вус, амбру, золотий бурштин та інші цінні товари.

Нарешті з тим