Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
Поки тривали ремонтні роботи, вчені займалися дослідженням системи. Це ж бо не жарт — гостя з далекої ґалактики. Особливу увагу привернула друга від зорі планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугільного періоду.
І тут — приголомшливе відкриття. Під час ґеосканування планетарної кори у нижніх шарах протерозою, під тим місцем, де зараз розташоване єдине на планеті місто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослідницька станція, залишена на планеті понад два мільярди років тому представниками стародавньої високорозвиненої цивілізації. Незважаючи на прірву часу, що розділяла наші епохи, станція майже не постраждала. Вона продовжувала справно функціонувати й була напхана такими передовими технолоґіями, що навіть не снилися людству. У процесі подальшого вивчення знахідки було встановлено ще один вражаючий факт — творці бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens і були ґенетично сумісні з нами.
— Господи!.. — приголомшено прошепотів Олег. — Подумати лишень: десь там, далеко, за сотні мільйонів парсеків від нас, живуть такі ж люди, як і ми.
— Навряд чи такі самі, — заперечив Валько. — Якщо вони ще існують, то… Ні, ми просто не в змозі уявити, на кого вони перетворилися за два мільярди років. Адже еволюція не стоїть на місці. — Він мерзлякувато зіщулився. — Особисто я не хотів би з ними зустрітися. Нізащо.
Цієї миті бортовий комп’ютер здійняв тривогу, сповіщаючи про відкриття каналу. На екрані негайно виникло збільшене зображення дром-зони, у центрі якої дедалі яскравіше розгорявся блакитний вогник.
Прилади стеження станції, що охороняла дром-зону, також відреаґували на це: за п’ять кілометрів від щойно виниклої горловини каналу заклубочилася біла хмара, в якій наші детектори тут-таки розпізнали стазис-поле.
— А от і господарі навідалися, — промовив Олег. — Охоронці стародавніх знань…
— Повна боєготовність! — скомандувала я, відводячи корабель від „Експлорера“ і розвертаючи його носом до дром-зони. — Перейти на режим радіомовчання. Приспати „крота“.
— Є радіомовчання, мем, — відзвітував Валько. — „Крота“ приспано.
Як не дивно, в його голосі не вчувалося напруження. Здавалося, він не розумів усієї серйозності ситуації, не розумів, що тепер ми в пастці…
— Ти мав рацію, — сказала я. — Мав рацію, коли пропонував зайнятися станцією. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.
— Я передбачив, — спокійно відповів Валько. — І настояв би на своєму, якби ще раніше не вжив певних заходів. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.
Горловина каналу вже повністю відкрилася, от-от із неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарі системи, а випадкові гості? Ні, це було б надто вже неймовірно.
Між горловиною і хмарою промайнуло щось ледь помітне для ока. Я нічого як слід не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тій швидкості, з якою дром-зона рухалася відносно зорі, для проходження п’яти кілометрів знадобилося лише чверть секунди.
— Отак! — самовдоволено мовив Валько. — Маєте.
Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кілометрового діаметра, вона набула ідеальної сферичної форми й стала повільно дрейфувати до двох таких самих згустків стазис-поля, що висіли у просторі неподалік від станції.
— Згадав! — раптом вигукнув Олег. — Ти поміняв пароль!
Тепер я теж пригадала: перед самим завершенням сеансу нуль-зв’язку було повідомлення „Пароль змінено“, але я, радіючи вимкненню стазис-поля, зовсім не надала цьому значення.
— Валько, ти просто золотце! Як тобі вдалося?
— Та, власне, ніяк. Просто на завершення я надіслав команду змінити пароль. Про всяк випадок. Не думав, що вона спрацює, але станційний комп’ютер послухався мене. Між іншим, Рашель, ти розумієш, що зараз сталося? Ми щойно отримали цілковите відпущення гріхів.
— У якому значенні?
— У найпрямішому. Як ти думаєш, навіщо прилетів сюди той корабель? Ясна річ, щоб забезпечити додатковий захист системи й напевно поміняти пароль. Ми випередили його лише тому, що ніхто не очікував від нас такої спритності. Якби ми вирушили в штаб, там би, безумовно, вивудили з пам’яті комп’ютера згадку про Хейну й знайшли б в енциклопедії пароль. Але тоді було б уже пізно, система стала б недоступною для нас. А так ми, як написано в статуті, проявили розумну ініціативу.
— А Вейдер і компанія, — з усмішкою додав Олег, — пошилися в дурні.
— Істинна правда. Тепер цей наднадійний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобів нейтралізації стазис-поля у своєму розпорядженні не мають, а отже, не вміють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щілинка, крізь яку вони можуть прослизнути… О, чорт! Я ідіот! Рашель, не роби нічого, не заважай мені. Я зараз.
Відкинувшись на спинку крісла, Валько заплющив очі й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повідомлення:
„Активація нуль-порталу…“
Пройшло секунд двадцять. Нарешті:
„Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс…“
Через дві хвилини Валько розплющив очі й подивився на мене. У його погляді виразно відчувалося полегшення.
— Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летів на тому кораблі?
— І хто ж?
— Наші добрі знайомі, Корейко й Кисельов. Аня, кмітлива дівчина, відразу збагнула, в чому річ, і вчасно телепортувалася на станцію. Сашко трохи спізнився — надіслав запит, а відповіді отримати вже не встиг і разом з кораблем потрапив у стазис.
— А що Аня?
— Центральний комп’ютер упізнав її, та оскільки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестові запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралізувати її. — Валько трохи істерично розсміявся. — Щось останнім часом їй дуже не щастить з паралізаторами.
