Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко

— Та ти що?! — здивувалася я.

— Уяви собі. Ця зоря — залітна птаха. Прибула до нас здалеку, найпевніше, не з Місцевого скупчення ґалактик. Вражаюче! Крім усього іншого, Хейна зі своєю швидкістю дозволяє розв’язати давню суперечку про те, як позначаються релятивістські ефекти на гіперпереходах. Особисто я схиляюся до гіпотези про існування якоїсь подоби центру мас дром-зон, щодо якої й слід обраховувати уповільнення або прискорення часу…

— Не зараз, Валько, — перебила я. — Це справді цікаве питання, але обговорімо його пізніше. Що ти там казав про тутешню дром-зону? У мене на дисплеї немає жодної інформації.

— О, я припас її на десерт! Це найсмачніше. Дром-зона обертається навколо планети по слабоеліптичній, майже круговій орбіті з незначним ексцентриситетом. Середня відстань до планети — триста десять тисяч кілометрів. Нахил орбіти… Ай, це нецікаво. А от що воістину цікаво — каналів першого роду, як ви самі розумієте, немає, оскільки в цієї зорі відсутні близькі сусіди, а всі канали другого роду стиснуті до півторакілометрового радіусу, радіус же самої дром-зони дорівнює двом кілометрам.

— Що? — не збагнула я. — Як це може бути?

— А так. Якщо датчики не брешуть, то всі канали (мається на увазі, другого роду) акуратно „насаджені“ один на одного.

— Їхні ділянки входу-виходу суміщені?

— Так. До того ж з абсолютною точністю. А мільярди трильйонів каналів третього роду, стиснуті до кубічних міліметрів, розміщені в зовнішньому півкілометровому ободі дром-зони.

— Це неймовірно!

— Але факт.

— А яким же чином відкривати канали, якщо вони суміщені?

— Їхні ділянки входу-виходу відокремлені від зон впливу. Останні звужені до часток кубічного метра й рівномірно розподілені по всій внутрішній частині сфери. Для відкриття певного каналу слід „проколоти“ резонансним імпульсом потрібну ділянку простору з точністю до сантиметрів. Це складно, але цілком можливо.

Я похитала головою.

— Усе дивніше й дивніше…

— І ще одне, Рашель, — продовжував Валько. — Усе ж таки раджу пригальмувати. Ми щодуху даємо дьору, а тим часом до нас нікому немає діла. Давай краще повернемося й обережно все оглянемо.

— Твоя правда, — після коротких роздумів погодилася я й почала розвертати корабель, щоб почати екстрене гальмування. — Втечею ми нічого не вирішимо.

Ми підбиралися до станції повільно й обережно, як мисливець підбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал підкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої миті щезнути при появі більшого хижака.

Проте ні сама станція, ні її можливі мешканці ніяк на нас не реаґували. Ні запитів, хто ми такі, ні грізних попереджень на зразок „ближче не підходити“ ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою відстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.

— Гадаю, тут нікого немає, — зробив висновок Валько. Ще півгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що ніхто атакувати нас не збирається, він вийшов з кібертрансу, але залишався підключеним до комп’ютера, щоб при найменшій небезпеці задіяти всі вогневі та захисні системи. — Жодної живої душі. Усе перебуває під контролем автоматики.

— Яка, — підхопив Олег, — не надто добре справляється зі своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботність.

— Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена від сторонніх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблі господарів бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроці: „Не руш! Ти хто? Назви себе!“

— Проте на станцію краще не потикатися, — зазначила я. — Поза сумнівом, її центральний комп’ютер запроґрамовано на ідентифікацію особи.

— Його можна перепроґрамувати.

— Ти впевнений?

— Більш ніж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тільки для цього потрібно задіяти нуль-зв’язок.

— А відповідно, активувати портал. Це ризиковано.

— Не дуже. Я вже казав, що тут нікого немає. Якби хтось був, давно озвався б.

— І все одно поки утримаємося, — твердо вирішила я.

Потім ми полетіли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кілька витків. Більша частина її поверхні була незаймана цивілізацією, але подекуди виднілися сліди розумової діяльності — кар’єри, шахти, бурильні свердловини, різноманітні споруди з виблискуючого на сонці металу, вочевидь гірничо-переробні заводи, злітні смуги для транспортних літаків. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортові детектори зареєстрували, що від більшості споруд ідуть радіосиґнали, а комп’ютер розпізнав у них інструкції для саморушних кібернетичних пристроїв — роботів. Двічі в поле зору потрапляли й самі роботи: спочатку бриґада здійснювала обхід кар’єру, а потім розчищала злітну смугу від снігових заносів.

І лише в одному місці, на східному краю великого північного материка, знаходилось щось, умовно схоже на місто. Умовно, оскільки його житлова частина, що складалася з півтори сотні красивих затишних особняків, була непропорційно мала порівняно зі значним промисловим сектором, який, крім усього іншого, включав величезні анґари кораблебудівної верфі, розташованої поряд зі злітним полем космодрому.

По всьому місту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, підтримуючи в ньому порядок. Людей ніде не було видно.

— І як це пояснити? — нарешті не втрималася я.

— Маю одне припущення, — сказав Олег. — Не про те, навіщо знадобилася ця база і хто її створив, а про долю її персоналу.

— Ну?

— Вейдер, Аня й інші — діти тутешніх працівників.

— Гм-м… — протягнув Валько. — Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

— Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь підземному бункері. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет і забезпечили всім необхідним для існування.

— Навіщо?

— Хтозна. Мабуть, чогось не поділили.