Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
Двадцять секунд до виходу. Комп’ютер повідомив: „Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Розпочато сеанс…“
П’ятнадцять секунд.
„Отримано підтвердження прийому пароля. Пароль коректний. Стазис-поле вимкнено. Пароль змінено. Сеанс зв’язку завершено. Іде деактивація нуль-порталу…“
— Ох! — шумно видихнув Олег.
Я від полегшення не зовсім пристойно лайнулася, а відтак скомандувала:
— Увага! Повна готовність до виходу. Максимальна потужність усіх захисних систем, батареї до бою… Чотири, три, два, один… Є вихід!
Я негайно дала бічну тягу, розвернувши корабель під кутом до напрямку руху, і ввімкнула восьмисоткратне прискорення основних ходових двигунів. Усе це я виконала всліпу, без оцінки обстановки, керуючись принципом „спершу роби, а потім думай“. Лише тоді ознайомилася з даними систем зовнішнього спостереження.
Мерехтлива блакить відкритого каналу і без моїх зусиль мчала від нас зі швидкістю понад 25 км/сек. Її супроводжувала величезна космічна станція, поряд з якою пливли в просторі два дивні білясті об’єкти сферичної форми.
На екранах заднього огляду палав жовтий диск світила, схожого на Сонце, яким воно виглядає з орбіти Землі. А попереду, трохи лівіше від нашого курсу, висіла в беззоряній чорноті космосу оповита атмосферним серпанком синьо-біло-зелена куля планети. Синь їй надавали моря й океани, білизну — полярні шапки й хмарна пелена, а зелений колір материків у помірних та екваторіальних зонах свідчив про те, що там на повну силу буяє життя.
До планети було близько трьохсот тисяч кілометрів. Ми летіли майже прямо на неї, і я квапливо підправила курс. Синьо-біло-зелена куля перемістилася на один із бічних екранів, а з правого краю оглядової стіни вигулькнула приплюснула спіраль Ґалактики, що мала видимий кутовий розмір усього п’ятнадцять градусів.
— Овва!.. — приголомшено мовив Олег. — Планета в дром-зоні. Ніколи про таке не чув.
— Ти здивуєшся ще більше, — відгукнувся Валько, — якщо я скажу, що планета не перетинається з дром-зоною. Тут дещо крутіше: дром-зона обертається навколо планети як супутник… До речі, Рашель, мем, командире. Не жени коней. Тобто не втікай як наскипидарена. Нас ніхто не переслідує. Схоже, ми взагалі нікого не цікавимо.
Я зменшила потужність двигунів, але повністю глушити їх не стала.
— Ну, що там? — запитала я Валька, оскільки саме він завідував усіма системами спостереження. — Де звіт?
— Даю. — На мій тактичний дисплей хлинув потік даних, а Валько почав коментувати: — Насамперед штучні об’єкти. Станція, орбітальні супутники. Обмінюються між собою сиґналами. Звичайний обмін інформацією про власне розташування й переміщення інших космічних тіл. У свою чергу, супутники інтенсивно спілкуються з планетою, передача й прийом технічної інформації. Більшість із них функціонують у режимі ретрансляторів, деякі виконують ґеометеоролоґічні спостереження. Загальна густина сиґналів невелика, ефір майже чистий.
— За нами стежать?
— Жодних ознак стеження не виявлено. Ми, звичайно, перебуваємо в полі зору їхніх радарів, але спеціально вони нас не пасуть… Ага! Щойно з-за протилежного боку планети з’явився ще один супутник. Точніше об’єкт штучного походження досить значних розмірів. Схоже, якийсь великий корабель. Зберігає повне радіомовчання. Не маневрує, рухається по стаціонарній ґеоцентричній орбіті. На нас ніяк не реаґує. Але будьмо уважні.
— А ці дві білі кулі? — Я ткнула пальцем у дисплей. — Тут сказано, що вони є кластерними згустками стазис-поля, що підтримується енерґетичним потоком зі станції. Як таке може бути? Згустки поля — дикість якась.
— Мабуть, це не є полем у класичному розумінні цього слова. Як уже повідомляв комп’ютер, це темпоральна аномалія простору. У пам’яті відсутній фізичний опис самого стазис-поля, бортові датчики визначають його наявність за специфічним випромінюванням нейтрино. Це все, що я розкопав.
— Цікаво, що в цих згустках?
— Моя гіпотеза: непрохані гості, що потрапили в часову пастку. Ось чому господарі системи не закупорили канали, вони знайшли кращий захист. Рикошет і повернення назад свідчили б про те, що тут щось затівається. А так кораблі просто зникали безслідно, і ті, хто направляв їх, доходили висновку, що канал веде в зону небезпечних природних катаклізмів, наприклад до Наднової. І спробуй перевір, що це не так.
— Але два кораблі — вже дуже багато, — зазначив Олег. — Два випадкові потрапляння в одну систему — це неймовірно.
— Навряд чи вони були незалежними. Тут або обидва кораблі здійснювали „сліпий“ стрибок разом, або другий з них стрибнув услід за першим, щоб довідатися про його долю. А коли й він пропав, то канал занесли до чорного списку… Утім, який сенс гадати. Сподіваюся, незабаром ми все з’ясуємо… Так-с, невідомий корабель продовжує рух по орбіті, не подаючи жодних ознак життя. Дедалі більше переконуюся, що на його борту, як і на станції, взагалі немає людей… Гаразд, тепер переходимо до об’єктів природного походження. Центральне світило — зоря спектрального класу G2V, точнісінько як Сонце. У системі є щонайменше чотири планети. Одну з них ви можете бачити своїми очима, всі отримані фізичні дані додаються, але вони ще неточні, потрібне більш ретельне вивчення. Проте вже зараз можна припустити, що планета придатна для життя, її ґравітація і склад атмосфери приблизно такі ж, як земні. Ще три планети знайдено засобами дальнього спостереження, але, мені здається, це не все — будуть й інші. Кількість видимих неозброєним оком зірок вражає — аж тридцять чотири штуки. Думаю, з поверхні планети можна роздивитися хіба десяток найяскравіших. Відстань до найближчої зорі — від двохсот до трьохсот парсеків. Точність приблизна, оскільки минуло недостатньо часу для задовільного вимірювання паралакса. Якщо вас дивує, що цей паралакс узагалі вдалося порахувати так швидко, то зауважте наступне: судячи зі змін у спектрі червоного зміщення ґалактик і квазарів, система рухається зі швидкістю мало не в половину від світлової.
