Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

Коли Іголкін і Боровий вийшли з намету переодягнені, їх товариші перестали стріляти, і матрос, який краще опанував їх мову, бо був більш компанійський, звернувся до простягнених на землі з промовою, в якій загалом повторив сказане йому Макшеєвим. Але наприкінці він додав, звертаючись до трьох жінок, які вартували їх:

— Ці подарунки віддайте старшим, коли вони повернуться з полювання, хай вони поділять їх. Ще ми залишаємо вам вогонь, яким ви можете тепер користуватися. Але не давайте йому ніколи завмерти, живіть його, як ми живили. І ще повторюю наказ: не женіться за нами. Ми йдемо туди, в країну вічних льодів, а коли стане знову тепло, повернемося до вас.

Коли він закінчив і поклав пакунки з подарунками біля входу в свій намет, всі шестеро, знову стріляючи по черзі в повітря, пройшли через круг між простягненими людьми, які не насмілювалися навіть поворухнутися, і зникли в лісі.

На узліссі вони зупинилися на хвилину, щоб подивитися, що робитимуть люди. Останні, коли постріли припинились, почали підводитися з землі і стиха перемовлятися, очевидно, обговорюючи незвичайну пригоду. Частина стовпилася навколо вогнища, переданого в їх володіння, і дивилася в огонь, що втратив своїх господарів, ніби він міг пояснити їм що-небудь. Незабаром дві з вартових жінок, озброївшись списами, побігли в ту сторону, куди пішла орда, очевидно, щоб повідомити про те, що сталося. Третя жінка залишилася біля намету полонеників, мабуть для того, щоб діти й підлітки не розтягли подарунків, до яких вона сама не насмілювалася доторкнутися.

Прийшовши до нарт, залишених у лісі, мандрівники попрямували назад, на північ. Нарти доводилося тягти вузькою тропою, вкритою опалим листям.

Віддаляючись від стійбища, Іголкін час від часу подавав різкий посвист, до якого привчив собак. Останні весь час трималися навколо орди, слухаючись цього посвисту. Іголкін годував їх покидьками, але собаки дуже здичавіли, бо первісні люди боялися їх і не допускали до наметів. Частина собак загинула в боротьбі з різними хижими звірами, решта пішла тепер з ордою на полювання, і на посвист матроса прибігло тільки п’ять собак, що залишилися навколо стійбища. Вони йшли на певній віддалі за нартами, але в руки не давались і огризалися на Генерала, що підбіг до них. Їх треба було протягом кількох днів приручати годівлею, щоб мати упряжку хоч би для однієї нарти.

Пройшовши дванадцять годин і зробивши близько п’ятдесяти кілометрів, розташувалися, нарешті, на ночівлю, впевнені, що їх уже не наздоженуть.

Ночувати зупинилися на великій галявині. Юрту на всякий випадок поставили посеред неї, щоб ніхто не напав несподівано з-за кущів. Вартували по черзі Крім того, собаки, очевидно впізнавши юрту, розташувалися на снігу поблизу: до самої юрти Генерал їх ще не пускав.

Під час вартування Каштанова Генерал стривожився, загарчав, потім почав гавкати, не перестаючи. Каштанов помітив, що навколо всієї галявини кущі злегка ворушаться і тріщать. Він негайно розбудив товаришів, які вискочили з рушницями.

Переконавшись, що несподівано напасти не пощастило, люди вийшли з лісу, оточили всю галявину і почали тепер повільно й нерішуче сходитися до юрти. Це були жінки, озброєні списами, а також ножами, які тримали в зубах. За ними видно було дівчаток з дротиками. Але братися до зброї воїни не наважувалися: очевидно, сподівалися взяти чарівників голими руками, як першого разу, щоб примусити їх повернутися до стійбища. Тим-то Іголкін стримав товаришів від негайної стрільби, збираючись побалакати з ордою, але на всякий випадок запропонував замінити кулю в одному стволі кожної рушниці патроном з дрібним дробом.

— Дробом по ногах для них вистачить, — сказав він. — А коли, наперекір сподіванням, це не вплине, тоді вже почастуємо їх кулями.

Коли жінки наблизились кроків на тридцять, Іголкін замахав руками й закричав:

— Стійте, слухайте! Я заборонив вам переслідувати нас Ви не послухалися Наші вогненні стріли готові, і хто насмілиться підійти ближче, буде вражений ними! Забирайтеся назад!

Зупинившись, дикуни вислухали слова матроса і почали перемовлятися. Потім одна з жінок крикнула щось, а решта, на знак згоди з нею, замахала руками.

— Вони запрошують нас двох повернутись до них, орда не може без нас жити. А інші хай ідуть собі, — переклав Іголкін, а потім закричав:

— Чарівники не можуть жити довго з людьми. Ми йдемо на зиму до своїх наметів на великих льодах, а навесні повернемося. Забирайтеся швидше!

Але частина жінок посунулась на кілька кроків уперед, а одна із зброєносиць з юнацьким завзяттям швидко метнула дротик, який пролетів повз праве вухо Каштанова і вп’явся в юрту.

— Ну, нічого не вдієш, треба стріляти, поки вони не посмілішали, — вигукнув Боровий. — Дробом по ногах у різні місця круга, там, де. вони стоять купкою! Раз, два, три!

Гримнуло шість пострілів, і у відповідь на них з різних частин кільця жінок почулися викрики й зойки поранених. Повернувшись кругом, усі кинулись бігти до лісу; багато хто шкутильгав, залишаючи на снігу краплини крові. Дівчина ж, яка пустила дротик у Каштанова, після кількох кроків упала, залишилася лежати нерухомо.

— Ну, що ж далі? — запитав Громеко, коли останні втікачі зникли в кущах. — Чекати ще нападу, чи вони більше не насміляться?

— Я думаю, з них вистачить, — сказав Іголкін. — На всякий випадок зайдемо в юрту, щоб стріла якого-небудь шаленого дівчиська не влучила в нас.

Обережність ця була зайвою. Жінки, виючи, відходили чимраз далі, і незабаром все стихло. Собаки перестали гавкати, кинулися до підбитої дівчини і жадібно лизали теплу кров, яка лилася в рани. Іголкін, а слідом за ним і інші, побігли туди ж, щоб відігнати здичавілих собак.

Оглянувши дівчину, мандрівники побачили, що рана тільки одна на правому стегні, але кров ллється дуже.

— Дивно, дрібний дріб не міг заподіяти такої рани, — зауважив Папочкін.

— Хтось із