Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

Голос погучнішав, можна було розібрати слова пісні.

Мелодія пісні сягала небезпечних висот, з яких міг би зірватися навіть голос колоратурного сопрано, а потім раптово падала до тембру баритона, збурюючи в серці хвилювання й тривогу. Це нагадало Грицеві чаклунську співачку з Південної Америки, унікальну Іму Сумак. В поєднанні з дивними словами пісня гіпнотизувала, заворожувала. Хлопець збагнув, уже без жодних сумнівів, що нічна стежина, зоряний пошук привели його туди, куди треба: до таємничої онуки діда Сміяна. Як же бути? Як підійти? Чи не жахнеться вона?

Між кущами спалахнув малесенький язичок полум’я. В його світлі вирізнилася темна дівоча постать, що схилилася над вогнем, як прадавня жриця, і почала ніжно приказувати:

Багаття загорілося веселіше, затріщало. Гриць сахнувся мимохіть назад, щоб його не помітили. Дівчина, не покидаючи місця, спокійно промовила:

— Виходь до вогнища. Навіщо ховатися в сутінках?

Юнакове серце сильно забилося. Він непевно рушив уперед, зупинився перед багаттям, що було розведене посеред чистої піщаної латки, оточеної високими плакучими вербами та лозами. Так і тримав у руках черевики, не знаючи, куди їх подіти. А поглядом уже прикипів до нічної співачки, яка теж незмигно дивилася на нього. Чорні хвилі волосся вкривали її плечі й груди, стан огортав плащ, а очі несподівано пломеніли золотою прозорістю у мерехтінні вогняних язиків. «Справді, русалка!» — подумалося хлопцеві, містичний острах морозом війнув у душу. Дівчина поворухнулася, почувся милозвучний голос:

— «Мої брови — ліси захмарні!..».

Гриць з моторошним подивом згадав, що це ж вона цитує фразу з вірша поета, який ще ніде не публікувався. Відьма, чи що?

— Сідай до вогню, мандрівнику, — озвалася знову дівчина, — і нічому не дивуйся. Хіба в таку ніч можна впускати до серця сумніви?

Він присів навпроти неї, простягнув руки до вогню. І відчув, що це найприродніше поєднання — хлопець, дівчина і багаття між ними. Щось глибинне, древнє, найтаємничіше пробудилося в душі, нічна мандрівка вже не здавалася химерною. Гриць впевненіше глянув на дівчину, і вона підбадьорливо осміхнулася.

— Кого шукаєш?

— Тебе! — Хлопець відповів так, ніби кидався з круч у воду, затамувавши подих, беззастережно.

— Звідки ти знаєш, хто я, щоб мене шукати?

— Якби я знав, хто ти, я б тебе не шукав.

— Он як? — здивувалася дівчина.

— А хіба ти не відаєш цього? — Гриць відчув хвилю натхнення, в грудях затепліла жарина. — Ми шукаємо лише таємницю. Хто шукає те, що відоме?

— Гарно сказав, — задумливо мовила дівчина, підкидаючи до багаття сухі галузки. — А все-таки хоча б моє ім’я ти знаєш?

— Ти — Русалія.

— Гостював у діда Василя? — тихенько засміялася вона, немов по той бік вогнища проспівали ніжні дзвіночки. — Це він тебе послав сюди?

— Сам пішов. Він тільки порадив мені, де краще знайти тебе.

— Навіщо мене шукати?

— Бо ти — таємниця.

— Ти колекціонуєш таємниці? Навіщо вони тобі? — Русалія знову засміялася, ті звуки лоскотали душу Грицеві. Він обережно відповів:

— Таємниця й поняття «навіщо» несумісні. — Відчуваючи, що наближається до якоїсь небезпечної межі в химерному нічному знайомстві, хлопець щиро глянув їй в очі. — В мені відсутнє розуміння того, чому я пішов шукати тебе.

Дівчина легенько зітхнула. Опустила погляд вниз, спостерігаючи за танцюючими язичками вогню. Гриць знову порушив мовчання:

— А чому ти не питаєш, як мене звати?

— Бо знаю, — спокійно сказала Русалія, незмигно дивлячись у багаття. — Твоє ім’я Григорій. Гриць…

— Як ти могла про це довідатись? — ледве не скрикнув Гриць.

— А в мені є циганська кров. — Дівчина жартома стріпнула пишними кучерями. — Та ще й індійська. Суцільна екзотика й містика. Хіба не так?

— То ти, може, й думки мої читаєш?

— А хіба це так важко?

— Знаєш, хто я?

— Ти й сам цього не знаєш, — заперечила Русалія.

— Як то?

— Бо ти ще в пошуку. Ти недавно вийшов у мандри. Тяжка, небезпечна стежка твоя. Проте обійти її неможливо. — Дівчина промовляла ніби в забутті, обнявши руками коліна. — Єдине запитання: чи вистачить у тебе снаги й волі? Відповідь — у тобі.

Хлопець не знав, що говорити їй далі, про що розмовляти. Розпитувати банальні речі — де вона працює, ким, до чого прагне? Куди має їхати, де вони ще можуть зустрітися? Все це було таким тривіальним порівняно з таємницею їхньої зустрічі, що він мовчав, кружляючи думкою у різних варіантах подальшої розмови. Русалія ніби відчула його стан, дружньо запитала:

— Що привело тебе сюди, до нашого села? Згадай не останню, грубу причину, а глибшу… віддалену…

Гриць здивувався. Що означає таке запитання? Чому треба згадувати щось віддалене, а не реальну причину — відрядження з часопису? Та подив хутко розтанув, і він з холодком в душі згадав, що причина й справді прихована не в химеричній ідеї Товкача — шукати джерела сміху в народній гущі. Він ступив на цю стежину