Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник

панують радість і вічне літо. І тоді вона щасливо сміється і кидається туди, щоб навіки щезнути з нашої сфери. Кажуть: русалки залоскотали нещасливця. Бо чули сміх, бачили кільце дивних, казкових істот у величних вбраннях, відзначили, що людина щезла. А далі — працює земна, сіра уява. А русалки-рахмани — то вісники світу радості, а не якісь там утоплені. Хіба, може, утоплені в річці нашого забуття, в річці легенди. І знаєш, що інколи допомагає побачити рахманів, полум’яних істот? Велика туга! Бо туга — то жадоба радості. А хто сильно жадає чогось — той і отримує. Русалки замикають шукача казки у хороводне коло, і людина п’є струмок сміху-радості. І зникає з того світу, де ще так багато ненависті.

— Гарна легенда, — зітхнув Гриць. — Тільки ж втікати з цього світу не гоже… навіть у світи радості. Це — дезертирство в поля бою.

— Є воїни, — заперечила Русалія, — а є й діти, є тонкі, чутливі душі, народжені не для герцю. Пам’ятаєш у Лермонтова: «Они родились не для мира, а мир был создан не для них». І навіть бійці… навіть найвідважніші воїни хіба не мріють про мир, спокій і радість? Хіба не мріють, щоб навіки відкинути бойовий меч?

— Як далеко ще йти до цього.

— Кожна стежка завершується. Але початок її в нашому серці і не пройти її без світла вогнесміху.

— Як ти сказала? — підхопився хлопець. — Вогнесміх? Дивне визначення: вогонь і сміх. Ти якось поєднуєш ці поняття?

— Безумовно. Аякже? Сміх і вогонь — суттєво подібні, рідні. Ось глянь, як радісно, легко вогонь прагне у тайну, танцює на видимих речах, оцінює їх, спопеляє ілюзорне, забирає суттєве з собою і летить далі, далі — у диво, у небувалість. Так і правдивий сміх — грайливо вирізьблює, виявляє мізерне, ганебне, відстале, брудне, убоге, потворне, закликає до оновлення, до полум’яного преображення. І вогонь і сміх — зброя радості. Хочеш, я оповім тобі легенду?

— Хочу.

— Легенда про те, як було сотворено світ. Не боги його формували, не демони, а прекрасні титани — Радість, Сміх і Щирість. У захопленій грі вони запалили в безмірності сонце й зорі, а на Землі посіяли квіти, як ніжні, доступні людям відображення далеких світил…

— Ти вважаєш, що квіти — то відображення зірок? — радісно перебив її Гриць. — Мій братан Юрко ще в дитинстві так говорив батькові. Який дивний збіг відчуттів!

— Це не збіг, — серйозно заперечила дівчина. — Це відчуття правди буття. Дітям особливо відкрито потаємну сутність речей. Слухай же далі. Радісно жили першолюди-рахмани у світі, де панували сміх, радість і щирість. Та породження хаосу — Морок зі своїми супутниками Злобою й Обманом — вирішили зіпсувати щасливе творення. Особливо постарався Обман. Він умів набирати вигляду Сміху, Радості й Щирості. І люди вірили їм, приймаючи дарунки Обману у красивому вияві, отруювалися Злобою і затемнювалися Мороком. І Радість уже безсила була вилікувати обманутих, сум покотив над світом, самота проникла в серця, почувся жорстокий регіт замість дружнього сміху, їдуча насмішка замість щирих веселощів. Повернеться Епоха Радості лише тоді, коли віддані шукачі вогню преображення знайдуть зерна прадавнього Сміху, посіють їх знову по всій планеті, у всіх серцях…

— Шукачі вогню преображення, мов луна, відгукнувся Гриць. — Що це означає для тебе? Який вогонь?

— Глянь на оце багаття. Воно й миті не має спочинку, його не зупиниш, не введеш у форму, не законсервуєш, не опишеш. Будь-який опис — лише відгомін реальності. Вогонь багатоликий, позавимірний. Від оцього полум’я, плазму якого ми спостерігаємо, до вогню духу, від життєвого горіння до сяйва сонця й зірок. Вогонь преображення — та сила, що вела нас від кристала, від першоатома до мислячої істоти. Колись ми формувалися всесвітом стихійно, впродовж мільярдів літ. Тепер — естафету передано нам: чи збагнемо, чи підхопимо її? Чи просто погріємось біля багаття життя, понасолоджуємося, погарцюємо у материнській світлиці, та ще й спалимо її під захоплені крики бенкетуючих?! Треба свідомо оволодіти вогнем самотворення. Чи багато людей мислить про це?

— Достатньо, Русаліє, — серйозно сказав Гриць. — Особливо наша молодь. Навіть той дивний юнак, котрого я зустрів на Клухорі, говорив, що ми здійснили своєрідний кесарів розтин світу для народження радісних істот, бо нормальне, еволюційне народження неможливе в умовах буржуазного світу. До речі, чому ти промовчала, коли я оповів тобі про свою пригоду? Може, не повірила, гадаєш, що я містифікував тебе?

Дівчина підвелася, обійшла вогнище, зупинившись біля Гриця. Він теж встав, відчуваючи тривогу й тремтіння в тілі. Вона сягала йому лише до плеча і дивилася знизу вгору пильно і якось відчужено, ніби бачила за ним щось незриме. Не відповідаючи на його запитання, сказала:

— Хочеш пройти крізь вогняне кільце?

— Що це таке — вогняне кільце?

— Побачиш сам. Умій діяти без запитань. Допоможи мені зібрати побільше хмизу.

За чверть години вони вдвох наламали велику купу сухого гілля. Русалія почала викладати довкола багаття велике коло з того хмизу, скупо кинувши хлопцеві:

— Допоможи. Щоб було суцільне коло…

— А потім?

— Побачиш.

Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці.

— Запалюй! — рішуче сказала Русалія.

— Що?

— Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все!

Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця,