Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
«Як це здорово, — подумав Гриць, все ще не зважуючись приступити до вечері, — як це правдиво: випустити веління миті — то загубити шлях до вічності. Я вже й сам збагнув це. А кобзар мені нагадує. І Радісний говорив те саме. І мій досвід з бандитами показав мені, що вирішальна мить — все! Поза нею — навіть роки й віки, проведені в ліні, нехіті, байдужості, — нічого не варті. Мить дорівнює всесвітові. Як прекрасно. Недарма я поїхав сюди…».
Сміян повісив бандуру на стіну, докірливо похитав головою.
— Еге, горді гості! Нічого не зачепили на столі. Не шануєте господаря.
— Гріх їсти під таку пісню, — винувато одказав Товкач. — А ось тепер — уважимо й рибку, і яблучка. Грицю, покажи доброму господареві, що ми вміємо не лише теревені правити та музику слухати, а й…
Редактор впився зубами в ляща, а дід Сміян, зазираючи прозорими очима в саму душу Грицеві, сказав:
— Ну а тепер, доки ви будете розправлятися з добродієм лящем, поговоримо про сміх. Це ж основне, за чим ви їхали? Еге?
Товкач, смачно плямкаючи, закивав головою:
— Слушно зауважили! Як-то кажуть бюрократи — перейдемо до сміху.
— Гм, — покрутив головою старий кобзар. — Я оце подумав, шановний редакторе, таке: чому ти чи твої колеги повинні все життя сміятися над іншими? Та ще й за гроші? Га?
— Не втямив того, що ви кажете? — збентежився Товкач.
— Як-то не втямив? Ти привласнив собі право оцінювати тих чи інших громадян (поганих там чи химерних) в іронічному, гумористичному або сатиричному ключі. А хто ти такий? Боженька? Папа римський, що переконаний в своїй непогрішимості? Та й боженька, наскільки я знаю святе письмо, каявся, що вчинив не так, як треба. Правда, він не лише критикував своїх підопічних, а перетопив їх, мов цуценят, але це вже подробиці…
— А ви ж смієтесь над іншими? — готовий був образитися редактор. — От і нас в оману ввели.
— Я — інша справа. Я не сміюся, я показую людині її приховану суть. Як би сказати це популярніше? Я — містифікую! Люди колись навіть прозвали мене Брехлом. А я просто вигадник, химерник. Я вигадую ситуацію, а твоє діло — вірити чи ні! Все залежить від твого рівня гумору і чутливості. Згодні, що є такий вимір — рівень гумору? Високий рівень — добра людина, а низький — мізерна! Ніби шкала сміху…
— Гм, це вже щось цікаве…
— Отож-бо, що цікаве. Сміх, чоловіче, то запорука поступу. Ти знаєш, чому допотопні страховиська, всякі там рептилії вимерли?
— А чому? — перезирнувся з Грицем Товкач, чекаючи якогось жарту.
— Від сміху.
— Ви що — серйозно? — здивувався Товкач.
— Їй-право! — запевнив Сміян. — А ти хіба б не сміявся, якби був отакий: тіло — тридцять метрів у довжину, а голова, мов кулачок. Це ж можна вмерти від реготу! Без кінця їси, їси, їси, вирощуєш гору м’яса, яку так тяжко пересувати, а тоді — перекинувся й здох! Або взяти тиранозавра: плекаєш зубища, мов паколи, клацаєш ними, погрожуєш, все довкола страхається тебе, а ти в якусь мить задер ноги — і амба! Ось тобі й зуби, і лють — нащо вони? Смішно. Хтось тим рептиліям підсунув дзеркало (мабуть, пришельці!), ну й почали ящери реготатися самі над собою і реготали доти, доки не полускали від сміху.
Товкач хитро примружив очі, хмикнув.
— У цьому щось є…
— Є, є, — запевнив дід. — Я веду до того, що сучасні ящери, котрих ви в своєму «Хроні» пропечатуєте, теж луснуть зі сміху (інакше кажучи, видохнуть), коли ви їм дзеркала підсунете під ніс, щоб їм було смішно із самих себе.
— Ух ти! — зрадів Товкач. — Це геніально!
— А ти ж думав як? Тільки суть в тім, щоб не ви сміялися над тими ящерами, а вони самі над собою почали сміятися. Коли над тобою сміються, ти лютуєш, ображаємся, впадаєш в амбіцію, законсервовуєш свою ящерність. А вже як у тобі щось сколихнулося і ти регочешся сам над собою — тоді рептилії хана! Тоді ти на правильному шляху і почалося самолікування. Тоді твоє сміхачне єство перемагає ображену нікчему в собі, ящера, тиранозавра, скорпіона…
— Чуєш, кочегаре, — аж підскочив редактор за столом, — чуєш, яка петрушка виходить? Така ніби проста поправочка, а які висновки. Парадоксально, але чудово: смійся сам над собою! Ленін що говорив? Не лише критика, а передусім — самокритика. Ми як слід цього не второпали, можливо, навіть прийняли вельми амбіційно, інколи недовірливо, — хто, де й коли з охотою себе критикуватиме? А якщо повернути отак несподівано: глянь на себе в дзеркало гумору. Розпізнай в собі допотопну тварюку, подивися на неї, як читач журналу «Хрін», як глядач на вечорі гумору й сатири. Ого! Самоочищення! Більшість дітей не люблять умиватися, але ж згодом це стає звичкою, потребою і радістю. Так і самосміх. О, навіть назва нова виникає — «Самосміх»! Або — «Смійся сам над собою». Геніально!
— Ну, редакторе, завівся ти! — добродушно покивав головою Сміян. — Тепер уже не стримаєш. Розкручуй, розкручуй маховик. Може, щось і вийде. Та попервах — посмійтесь самі над собою. Вся редакція, редколегія. Хе-хе-хе! Уявляєте, яка гумористична бомба? Звернення до читачів: починаємо нову сторінку в історії сміху. Весь перший номер — самосміхачний, самокритичний. І пропозиція до всіх громадян, читачів: смійтеся над собою, одкидайте мізерію вчорашнього дня, оновляйтесь!
Гриць слухав той діалог трішечки скептично: невже дід Сміян і редактор серйозно вірять, що люди здатні до такого психологічного самороздягання? Буває, навіть незначний доторк до самолюбства виводить людину з себе, а якщо копнути глибше…
