Вогнесміх - Олександр Павлович Бердник
У тій круговерті зникло десь обличчя дівчини, а Грицеві дуже кортіло ще раз побачити її. Він усвідомлював, що все це мариться у сновидінні, але глибинне почуття вимагало: треба її побачити, про щось запитати, а передусім — про чобіт. Чому він дерев’яний, і як торкається ця загадка його, Григорія Гука?
Марево розтануло, почулося хлюпання річкової хвилі. Гриць розплющив очі. Біля нього сидів Товкач і, весело наспівуючи пісеньку, щось занотовував у записнику. Побачивши, що юнак пробудився з дрімоти, підморгнув йому.
— Що, кочегаре, зморила природа-матінка? Вона це вміє. Я теж придушив комарика хвилин сто вісімдесят. А ти — трішечки довше. Дрихнемо ми з тобою в робочий час, доведеться самодогану виносити. Ну як — приснилося щось цікаве? Га?
Гриць засміявся. Яка точна кореляція сну й дійсності. Те жартівливе звертання «кочегаре» миттю нагадало сон, химерну символіку. Він розповів про видіння Товкачеві. Той з недовір’ям глянув на хлопця, хмикнув.
— А не брешеш? Отаке приснилося? Та це ж ціла сцена для комедії. Чаклунська комедія з участю Гете, Мефістофеля, істот різних епох і сфер. Ну ти даєш! Та це ж цікавий вертеп можна написати — «на ура» піде!
— Дарую вам! — махнув рукою Гриць. — Якщо подобається. Мене цікавить символіка сновидіння. Чому таке приверзлося? Один символ — екзотеричний, відкритий — Гете сам відгадав, а що означає дерев’яний чобіт? Саме цей символ я маю відгадати…
— Позбав, позбав мене від розгадування снів, — виставив перед собою руки редактор. — Ти накрутив, ти й розкручуй. По-моєму, всі химерії в сновидінні — лише жартівлива гра підсвідомості. Там, у глибині людського єства, тисячі звірят живуть, треба ж і їм погратися, коли господар спить. От вони й бавляться мотлохом, який ти назбирав, читаючи книги, зустрічаючись із людьми, вивчаючи світ. Що — не подобається така гіпотеза? Ну, я не Фрейд і навіть не простий психоаналітик. То не моя парафія. Вставаймо, братику, та ходімо до правління колгоспу, там уже люди збиратимуться після роботи, то ми з ними погомонимо. Та й вигін провідаємо, де має бути репетиція, якщо капосні дівчата та отой дід не набрехали…
Сонце вже схилялося до обрію. Дніпровське плесо виблискувало багрянцем за темно-зеленою смугою лугу, вкритою там і сям копицями сіна. Товкач і Гриць привели себе в порядок, обтрусивши пісок та сухе листя з вбрання, і рушили до центру села. З поля поверталися гурти корів, здіймаючи хмару куряви на піщаних обочинах дороги. Зустрічні люди в цікавістю поглядали на незнайомих. Біля правління колгоспу, що розміщалося в Будинку культури, вже юрмилися люди. Кілька старших селян, поміж ними й знайомий вусатий дід, сиділо на паперті старовинної церкви, яка височіла через дорогу навпроти поміж старезних осокорів. Вони щось гомоніли, сміялися. З гурту колгоспників вигулькнула сміхотлива молодиця, гукнула Товкачеві:
— То як — познайомилися з Дивилом?
Редактор пізнав жіночку, котра містифікувала його на полі, і розсердився.
— І вам не совісно? Жарти жартами, а навіщо ж з людей дурників робити?
— Як то? — здивувалася молодиця. — Кого ж я одурила?
— Так Дивило ж давно вмер! То ви що — нас на цвинтар спроваджуєте? Може, воно й смішно, але ж ми туди не поспішаємо. Хе-хе, таки не поспішаємо.
— Тю на вас! — залилася сміхом жіночка. — Чого це ви ховаєте людину живцем? Та ось же Дивило сидить, живий-живісінький, власною персоною, та ще й люльку цмолить. Сміян Василь Іванович, шановний наш довгожитель і кобзар.
— Не може бути! — розгубився редактор. — Саме оцей-го дідуган і сказав нам, що Дивило зіграв у ящик. Так і висловився — «зіграв у ящик»!
Гучний регіт був відповіддю на ту тираду Товкача. Сміялися всі — чоловіки, жінки, діти. Сміявся й сам дід Сміян, переморгуючись зі своїми співбесідниками. І був їхній сміх такий дружній і відвертий та щирий, що Товкач з Грицем теж не втримали і засміялися. До редактора підійшов ще молодий чоловік — обпалений вітрами, вибілений сонцем, з сивіючою кучмою волосся, поблискуючи хитруватими очима, простягнув жилаву руку і сказав:
— Голова колгоспу Микола Сміян!
— Теж Сміян? — удавано злякався редактор.
— Атож, — в тон йому відповів голова. — Тут половина Сміянів. Бо ж село таке. А про вас ми знаємо і радо вітаємо дорогих гостей з шанованого народом «Хрону». А те, що наші люди пожартували трішечки над вами, то хіба ви сюди не для цього приїхали?
— А так, таки так! — згодився Товкач, чухаючи потилицю, і знову люди довкола засміялися. — То що ж, знаменитий Дивило живий, і самодіяльність покаже своє уміння на вигоні під зорями? Містифікації вже не буде?
— А то залежно від того, якими очима ви будете дивитися довкола себе, — озвався старий Сміян, наближаючись до гостей. — Ви, наскільки я розумію, бажаєте випити з природної криниці сміху, щоб не висмоктувати з пальця тем і сюжетів. Чи не так?
— Вгадали, — задоволено кивнув редактор. — Хотілося б погомоніти з людьми, що для них означає сміх, яке його значення в житті трударя, наскільки допомагає гумор і сатира у звільненні від нікчемності. Послухати вашу самодіяльність, відчути стихійну течію жартівливої ріки…
— Залюбки, залюбки, — привітно мовив голова. — Будьте як дома, кожен житель Сміянів відкриє вам двері до своєї світлиці. Чи так мовлю, сміянівці?
— Так, так! — загомоніли люди. — Будьте гостями!
— Ну а основним вашим гідом, — підморгнув голова, — буде все-таки Василь Іванович. Хоч він вас і поморочив трішечки. Чи, може, ви ображені на нього?
— Все стало на місце, — задоволено відгукнувся Товкач. — Яка ж образа там, де сміх?
— Тоді прошу до моєї світлиці, — обняв гостей за плечі Василь Іванович, — бо ж після дороги треба чим-небудь окропити душу чи заморити черв’яка. А ввечері — проведу вас до вигону.
Незабаром Товкач
