Самум - Марина та Сергій Дяченко

Одразу три краплі впали на вітрове скло. Закрутився білястий димок й одразу зник. Лишилися три мутні лунки, наче віспини.

— Бог Іриса! — без відчаю, та з дикою люттю сказав Саундер. — Це якою ж треба бути сволотою!..

— Там храм, — сказала Ірина.

— Де?

— Та он же! — вона вказувала пальцем уперед, за вітрове скло. — Там скеля — бачиш? Це храм!

Саундер зрозумів, що це таки правда. Тут, біля Поребрика, спрямованого в глиб материка, стояв найбільший із пустельних храмів — мерзотники з Ірисового Поля звали його, здається, Чорним.

І тепер цей храм проступав перед ними крізь дощ. Велетенське скупчення, що з однієї точки здавалося зіккуратом, з іншої — пірамідою, з третьої — замком із численними шпилями, а тепер, під час бурі, статуєю фантастичної тварини з єдиним рогом на лобі.

Саундер кліпнув. Не було, звичайно, статуї. Форма храмів майже не піддавалась описові.

— На чому він стоїть?!

— На скельному виступі, — Саундер розвернув транспорт. — Чудово, Іро. Секунду.

Уперіщив дощ, і видимість зникла повністю. Зовнішні екрани осліпли за хвилину.

— Тільки не енергоустановка, — пробурмотів Саундер. — Тільки не екранування. Боги Іриса, що завгодно, тільки не це!

Світло в кабіні померкло: це розгорнувся силовий екран. Стовпчик енергозапасу почав спадати, як підірвана багатоповерхівка.

Чотири опори вдарили у твердь: дві передні, потім дві задні. Одна, певно, зламалася. Транспорт перекосило. Ірина здушено скрикнула. Саундер лише кавкнув: паски передавили груди.

— Відстібайтесь!

Він витягнув з аварійного пакета дві маски.

— Закрийте лице! Не дихати, поки я не скажу!

Ірина ніяк не могла відстебнутись: затягнувся пасок. Саундер вишкріб її з крісла, як мідію з мушлі.

Двері кабіни не давались відчинитися автоматично. Він відірвав від стіни панель і обома руками вхопився за яскраво-червоний важіль:

— Вдих! Видих! Вдих! Не дихати! Ходімо!

Від’їхали вбік двері.

Транспорт стояв на самому краю вузького виступу, що випинався від храму в пустелю, немовби причал. На чорному пірсі з прожилками золота диміла кислота, пожираючи занесене вітром сміття. Екран, виставлений на максимальну потужність, дозволив Саундеру та його супутниці добігти до скельного навісу над входом до храму — затуляв від неба тонкою плівочкою, схожою на бабчине крило.

А за кілька секунд затріщав і щез.

— Далі ми не підемо.

— Чому?

— Тут можна спокійно дихати. Тут безпечно.

— Чому нам не ввійти досередини?

Вони сиділи у вузькій прохідній печері, яку Саундер назвав подумки тамбуром. З коридору праворуч, що вів назовні, пробивалося світло. Коридор ліворуч, прохід у надра храму, був чорним. Негучний гул виходив від стін.

— Тому що, — Саундер добирав слова, — у храмах зникають люди.

— Як це?

— Цілком уцілілих храмів відомо чотири: Південний, Синій, Третій і оцей, Чорний. Він найбільший. Мерзотники з Ірисового Поля вигрібають усе, у тому числі й засохле лайно перших розвідувачів. Та вони ніколи не входять до храмів, що діють.

— Знову якісь казочки, — невпевнено сказала Ірина.

— Група дослідників іде до храму й не повертається. Група рятувальників шукає їх тиждень, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить із храму фото вапнякових патьоків, дивовижно схожих на настінні зображення. Інша група дослідників, у захваті від цих знімків, іде до храму й не повертається. Група рятувальників не повертається теж. Друга група рятувальників шукає їх два тижні, не знаходить ні живих, ні мертвих, зате виносить фото сталагмітів, дивовижно схожих на скульптури… І все повторюється знову. Поки губернатор — попередній, я маю на увазі, губернатор Іриски — не припинив насильно всі ці походи — весь час охочі бралися перевірити на своїй шкурі. Сфотографувати буцімто розписи, яких ніхто не бачив. Помолитися біля таємних буцімто вівтарів…

Саундер затнувся.

— Ти ж увіходив до цих храмів, — нагадала жінка.

— Так. Нічого там нема, просто велика печера.

— Тоді чому…

— Я не знаю чому! Раз на раз не випадає. Одна група бродить — нічого. Інша зникає безслідно. Я свій ліміт талану вичерпав.

— Ти сказав, що цей храм «діє»?

— Саме в цьому за багато років зникло чоловік п’ятдесят.

— Але він нас урятував.

Ззовні все ще дощило. Губернаторський транспорт припинив існувати разом з усім його приємним баластом; Саундер шкодував тільки за повним баром. Йому кортіло тепер випити.

— Так, — визнав він, — нам пощастило.

— Пощастило? Саундере, ти мав із самого початку летіти сюди! Не шукати місце на Поребрику, а летіти сюди! Хіба ні?

Саундер швидко проаналізував свої дії в останні хвилин сорок. Ірисове Поле… Сволота, він із ними ще поквитається… Турбулентність, дірчастий вітер…

— Я думав, він далі на північ, — зізнався він, відводячи очі. — Хибили прилади…

— Храм явився нам на допомогу, коли я звернулась до бога Іриса!

— Нема тут ніякого бога.

— Є.

Вона підсунулася ближче й закрила йому рот своїми губами. Вони цілувалися кілька хвилин, пригорнувшись, учепившись, бездумно. Ірина відсторонилася перша:

— І от ми живі…

Він спробував було ще раз її обійняти, але вона випручалась. Її погляд був спрямований йому за плече, в темний коридор. Він обернувся; вузький отвір, за ним темрява й більше нічого.

Більше нічого.

Саундер зняв куртку, розстелив на гладенькій камінній підлозі. Вони сіли поряд, притиснувшись одне до одного боками.

— Дощ ущухає, — сказав Саундер.

Дедалі важче ставало дихати.

— У тебе хто-небудь був? — спитала Ірина.

— За життя? Багато хто…

— Ти казав, що була дружина.

— Та не стільки дружина, скільки, ну, партнерка. Їй не сподобалось на Ірисці.