Самум - Марина та Сергій Дяченко

— Але ж ми повертаємося на станцію?

— Обставини не дозволяють, — зізнався Саундер. — Ми потрапили в самум. Це буря, супроводжувана низкою аномалій.

— Що значить…

— Одну хвилину.

Потік вітру не був однорідним. Автопілот прокладав маршрут пунктиром; Саундер перехопив керування й почав маневр.

Униз, до піщаного марева. Тут зустрічний вітер подекуди слабшав. Саундер розвертав флаєр, подумки дякуючи губернаторові за всі його надмірності, за блок із душовою й масажем, за солярій і кожну пляшчину в барі: вага транспорту була союзником пілота.

Маневр був схожим на шлях у сипучому лабіринті, на дорогу в сирі, що кожної секунди змінюється. Саундер знай не влучав у пунктир, намічений автопілотом: іноді свідомо, роблячи поправку на зміну обстановки, іноді випадково, не в змозі погасити інерцію. Вгору; клацнув автоматичний екран, затіняючи вікна. За склом, тепер з іншого боку, знову зійшли два сонця — Пес і Щеня. Транспорт припинив трястись і тріщати: вітер підхопив його й поніс назад, геть від станції, як скіпку в потоці.

Відчуваючи, як піт котиться по чолу, Саундер перемкнувся на автопілот. Флаєр трусонуло, але тільки один раз.

Ірина мовчала. Саундер, не дивлячись, відчував її погляд. Вона мовчки налила води, простягнула йому; Саундер випив до дна, не відриваючись.

Піщане марево внизу видавалося тепер потрісканою кіркою глини з рідкими скелями. Коли довго дивитись на нього, починали ввижатися людські фігури, що брели з низько схиленими головами. Та краще таки не дивитись.

— Куди тепер? — тихо спитала Ірина.

— Тепер навідаємось на Ірисове Поле. Заразом спитаєте, чому в них Будда на п’ятдесятці.

— У нас шалена швидкість, — Ірина поглянула на екран.

— Так. Але в нас пристойний запас потужності.

— Саундере, я перепрошую.

— За що?

— Та за все… Якби не я, ви б узагалі не полетіли.

— Ніхто не знав, що будуть збурення на Щеняті. Це рідкісне явище. Іноді його вдається спрогнозувати, частіше — ні.

Він поволі розслабився, прислухаючись до флаєра. Двигун начеб гучав, як завжди. Корпус вібрував навіть менше, ніж звичайно.

— Можна підімкнути програму енергозаощадження, отак. Тому що, якби в нас був запас енергії, ми могли б узагалі на все начхати, й летіти, поки летиться, до моря, за море, й бовтатися там над кислотною гладінню, чекаючи, доки вгамується вітер. Увімкнути екран на випадок дощу; екран, зараза, жере енергії втричі більше, ніж двигун…

— Саундере, — поквапно сказала жінка. — Я давно живу за інерцією. Як у ваті. Нічого не відчуваю, крім нудьги й іноді — огиди… Ви мені пробачте, Саундере. Такі, як я, не повинні псувати життя таким, як ви.

Вона замовкла, й з обличчя було зрозуміло, що вона шкодує про сказане.

— Я прилетів сюди багато років тому, — сказав Саундер. — Уже точно не для того, аби крутитись, як гвинтик, і завжди думати лише про рівень оливи, капремонт, робочі графіки чи прибирання приміщень. Я хотів змінити себе та світ. Хотів, щоб мене почув бог. Нехай не великий, творець Усесвіту, та хоча б маленький — бог Іриса.

— Ви…

— Я паломником сюди прилетів! Таке щастя… А потім виявилося, що наш організатор туру — шахрай. Ці крутії підробляли чудеса — в промислових масштабах! Запускали голоси в храмах, ілюмінацію… Я тоді відкинувся всіх, сам бродив… Усе бродив довкола цих храмів і всередині, в темряві, молився: «Боже Іриса, дай мені знати про себе, дай мені знак, дай мені…» І нічого він мені не дав, звичайно.

Він перевів дух.

— І тепер я теж живу за інерцією. Це не так погано.

Скоса глянувши на нього, Ірина відчинила бар. Подзвеніла пляшками, налила собі на два пальці бренді:

— Це ж небезпечно, так? Те, що з нами діється, — ми можемо розбитись?

— Не хвилюйтеся, — сказав Саундер. — Гострий момент минув, тепер усе буде клопітно, та цілком безпечно.

Він говорив — і вглядався в темну смугу, що проступала далеко попереду на чистому небі.

Коли флаєр дотягнув до Ірисового Поля, вітер ущух. Піщане марево внизу повнилося смерчами, вони тинялись, як зануджені туристи, зливалися, розходились, опадали й здіймалися знову. Для флаєра, що знов набрав висоту, смерчі не становили великої небезпеки, на відміну від хмар, що заслали вже півнеба.

Ірисове Поле ховалось у піщаній завісі, тільки головний шлюз виглядав, наче кришка погреба. Комунікатор упіймав ближній зв’язок.

— Поле? Тут борт нуль-шість зі станції. Дайте посадку.

— Вибач, Григор’єв. Не буде тобі посадки. Ми вже задраїлись.

— Мужики, в мене пасажир.

— Хрін тобі, Григор’єв, разом із твоїм пасажиром, — сказав невблаганний голос. — Війся в глиб материка й сідай на Поребрик. Вмикай екран і чекай: після дощу, може, таки хто-небудь дозаправить.

— Губернатор вам пригадає, — сказав Саундер крізь зуби.

— Хріна! — гаркнув голос у комунікаторі. — Губернаторові краще, щоб ти гепнувся разом із пасажиром, аніж ми тебе прийняли!

Саундер, не тратячи більше слів, змінив маршрут. Вітер слабшав, і теоретично можна було б повернути до станції. Практично це означало потрапити під дощ над піщаною рівниною без жодного гірського кряжа, без жодного виступу.

Диспетчер із Поля дав цинічну, але точну пораду: Поребриком називали гірське пасмо на півночі. Там, коли пощастить, можна знайти тверде місце для посадки, сісти й розгорнути захисний екран. «Енергії, — Саундер покосився на монітор, — енергії має стати на кілька годин, а дощ не може бути довгим…»

Невдовзі після того, як Саундер почав працювати на станції, зник без вісті розвідувальний катер. Його знайдено потім на Поребрику — хлопці потрапили під дощ, сіли й розгорнули захисний екран, але запасу в акумуляторах не вистачило. Саундер, маючи жваву уяву, мимовіль подумки малював, як це було: вимкнувся екран. Дощ затарабанив по даху, і той зашипів, розчиняючись. Розвідники лягли на підлогу й укрилися всім, що було: здирали зі стін панелі,