Планета трьох сонць - Володимир Бабула

Кулька нiби втратила свою вагу. Вона знижується повiльно, як мильна бульбашка.

— Ура-а-а! — лунає в лабораторiї. А доктор Заяц бiжить до вiдеофону i швидко набирає номер.

— Всесвiтня Академiя?.. Прошу академiка Хотенкова!

— Ну, якi новини? — з'являється на екранi обличчя академiка. — З виразу ваших очей бачу, що непоганi.

— Так. Вибух атомної бомби в Африцi скерував мене на вiрний шлях. Я весь час сушив собi голову, чому це мiй гравiметр так сильно реагував на вибух. I ось у мене виникла думка… А втiм, це занадто складна штука. Розповiм пiзнiше.

— Ну, а результати, результати?

— Моє припущення пiдтвердилось.

— Я хочу бачити все на власнi очi. Приїду до вас негайно.

Не минуло й пiвгодини, як Хотенков уже в лабораторiї Заяца.

— Ну? — запитує вiн схвильовано, зацiкавлено поглядаючи на дивовижну споруду в центрi примiщення.

Заяц замiсть вiдповiдi бере гостя пiд руку i веде до конструкцiї. Очима шукає щось скляне, щоб дослiд справив бiльше враження. Його погляд падає на радiолампу, що лежить на робочому столi. Доктор бере її, кiлька секунд тримає над блискучою металевою плитою, потiм випускає… i засуває руки до кишень халата.

Радiолампа висить у повiтрi майже нерухомо, — в усякому разi, око навiть не помiчає, що вона знижується.

Академiк Хотенков стежить за цим чудом, затамувавши подих.

Доктор Заяц витягає з ящика стола ще одну металеву кульку i мовчки подає її академiку. Той зважує в руцi:

— Свинець!

Заяц забирає кульку, стає на стiлець бiля конструкцiї, пiднiмає предмет якнайвище. Вже хоче випустити кульку з рук, але раптом йому на думку спадає щось iнше:

— Прошу, дайте менi драбинку!

Драбинку принесли. Доктор Заяц залiзає на її горiшнiй щабель.

— Так… А тепер я покладу кульку в кишеню, i ми спустимось разом! вигукує вiн раптом, нахиляється над металевою дошкою конструкцiї, пускає драбинку… i вiльно пливе в повiтрi, наче пiдвiшений до невидимого балона з воднем…

— Чи ви хоч усвiдомлюєте, що ваш винахiд означає революцiю в науцi? захоплено вигукнув Хотенков, коли Заяц опустився i став поруч нього. Вiдтепер людство може передавати повiдомлення з допомогою не тiльки електромагнiтного, а також i гравiтацiйного полiв! А тому, що гравiтацiя поширюється значно швидше за свiтло, настiльки ж швидший буде й зв'язок на космiчних вiдстанях!

— Думаю, що ви переоцiнюєте моє вiдкриття, — збентежено захищався Заяц. — Поки що успiхи дуже скромнi. Не знаю, чи вдасться взагалi поширити вплив гравiтацiї хоч на бiльш-менш значну вiдстань…

Академiк схопив Заяца за плечi:

— Принцип вiдкрито, шлях знайдено. Тепер вiд учених всього свiту залежить знайти спосiб, як використати ваше вiдкриття практично… Дозвольте бути першим, хто має честь привiтати вас вiд щирого серця!

I приятелi обнялися.

А «Стрiла» тим часом пливла далi понад берегом незнайомого континенту Кварти. Неприступнi прибережнi скелi ставали все нижчими, поки поступились мiсцем вiльнiй пiщанiй рiвнинi.

— Пристанемо? — урвав мовчанку Навратiл.

Лiтак наблизився до самого берега. Його поплавки черкнули по мiлинi.

— Всiм надiти скафандри!

Натиснувши на кнопку, Краус опустив схiдцi. Грубер вiдiмкнув дверi i обережно вiдчинив їх. Навратiл зiйшов схiдцями i став на дно моря. Вода сягала по пояс його скафандра. Слiдом за ним вийшли й iншi вченi. Тiльки Краус зостався в лiтаку, щоб не лишати його, на всякий випадок, без нагляду.

П'ятеро вчених взялись за руки i швидко пiшли вперед. Серця у всiх прискорено билися, груди високо зводились.

Урочиста мить!.. Члени мiжзоряної наукової експедицiї вперше стали на твердий грунт незнайомої, вiддаленої на мiльярди кiлометрiв планети iншої сонячної системи!

Високо над головами п'ятьох учених замайорiв пiд вiтром прапор Всесвiтньої Академiї наук, i люди урочисто заспiвали гiмн Академiї. I не бiда, що їх було тiльки п'ятеро. Це були представники всього людства Землi, i голос кожного з них, перетворений у електромагнiтнi коливання портативними радiостанцiями скафандрiв, летiв, не знаючи перепон, над невiдомим морем, над пустелями i джунглями, над всiєю Квартою.

— Друзi, а тепер — за дiло! — сказав Навратiл, коли гiмн замовк. Найкраще буде, коли ми розподiлимо завдання. Северсон i Мадараш дослiдять ще раз склад повiтря, а ми з Аленою вивчимо будову i хiмiчний склад рослин. Незабаром ми будемо повнiстю залежати вiд них, — адже не можна чекати, поки нашi запаси будуть вичерпанi до краю.

Вченi винесли на берег кiлька чемоданiв з обладнанням i нап'яли тент для захисту вiд спеки. Алена почала устатковувати невеличку ботанiчну лабораторiю, а Навратiл, озброєний сумкою, ножицями, ножем та сачком, подався на полювання. Сторожко озираючись, вiн перейшов пiщану рiвнину i зупинився бiля першого куща заростей, якi трохи далi переходили у прадавнiй лiс.

Насамперед вiн оглянув через збiльшувальне скло дивнi квiти рослин. Вони мали форму турецької чалми i висiли на тоненьких ниточках. Листки теж мали незвичайну форму, були товстi й цупкi. їхня блакитнувато-зелена поверхня, звернена до найбiльшого сонця, райдужно блищала, а нiздрювата «пiдкладка» нагадувала спорангiї мухоморiв.

Академiк поклав до сумки кiлька квiток та листок i обережно попрямував у хащi. Зачудовано оглядав вiн рiзноманiтнi низькорослi дерева з величезним лапатим листям, пiд яким людина могла б вiльно сховатись вiд дощу. I це листя було на кiлька сантиметрiв завтовшки, а знизу мало такий покрив, як у грибiв.

За хвилину сумка Навратiла наповнилась. Вiн вже хотiв повертатись назад, коли це над головою щось задзижчало. В