Єретики Дюни - Френк Херберт

Слід підкорятися їй.

— Через тебе весь вартовий підрозділ зазнав дисциплінарного стягнення, — сказала Шванг’ю. — Їх буде суворо покарано.

Це була найстрашніша частина її лекції. Дункан любив деяких вартових, інколи з кількома з них по-справжньому бавився, сміючись і перекидаючись. Його пустощі — прокрадання до бункера — нашкодили його друзям.

Дункан знав, що означає бути покараним.

«Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!»

Після лекції Шванг’ю Дункан побіг до своєї головної на ту мить учительки, Превелебної Матері Тамелейн, чергової зморщеної старої з холодними й відчуженими манерами, білосніжним волоссям над вузьким обличчям і пергаментною шкірою. Зажадав від Тамелейн деталей, як покарають його вартових. Несподівано Тамелейн замислилася, її голос скидався на скрегіт піску об дерево.

— Покарання? Ну-ну.

Вони перебували в малій навчальній кімнаті, на затиллі великої зали для занять, куди Тамелейн заходила щовечора, аби приготуватися до завтрашніх уроків. Це було сховище бульбашкових і котушкових рідерів та інших хитромудрих засобів зберігання і пошуку інформації. Дунканові ця кімната подобалася набагато більше, ніж бібліотека, але йому не дозволяли перебувати тут без нагляду. Це було ясне приміщення, освітлене численними кулями на силових підвісках. Коли він сюди увірвався, Тамелейн повернулася від стола, за яким готувала для нього уроки.

— У наших найвищих покараннях завжди є щось зі священної учти, — сказала вона. — Вартові, звичайно, зазнають найвищої кари.

— Учти? — Дункан був здивований.

Тамелейн повністю обернулася на своєму поворотному кріслі та глянула йому просто в очі. Її сталеві зуби блиснули при яскравому світлі.

— Історія рідко буває доброю для тих, хто мусить бути покараний, — промовила вона.

При слові «історія» Дункан здригнувся. Це був один із сигналів Тамелейн. Мусила виголосити урок, черговий нудний урок.

— Покарання Бене Ґессерит неможливо забути.

Дункан зосередився на старечих устах Тамелейн, раптом відчувши, що вона говорить про власний болісний досвід. Він налаштувався дізнатися щось цікаве!

— Наші покарання неодмінно містять у собі урок, — сказала Тамелейн. — Це значно більше, ніж біль.

Дункан сів на долівку їй біля ніг. З цього місця Тамелейн була зловісною постаттю, закутаною в чорне.

— Ми не караємо остаточним стражданням, — продовжила вона. — Це страждання зарезервовано для переходу Превелебної Матері через прянощі.

Дункан кивнув. Бібліотечні записи згадували «Агонію прянощів», таємниче випробування, яке витворювало Превелебну Матір.

— А все-таки найвищі покарання болісні, — вела далі Тамелейн. — Й емоційно болісні також. Емоція, викликана покаранням, завжди є тим, що ми оцінюємо як найбільшу слабкість покараного. Таким чином ми посилюємо кару.

Її слова наповнили Дункана неясним острахом. Що зроб­лять з його вартовими? Він не міг говорити, але в цьому не було потреби. Тамелейн ще не закінчила.

— Покарання завжди закінчується десертом, — сказала вона й ляснула долонями об коліна.

Дункан насупився. Десертом? Це частина учти. Як учта може бути покаранням?

— Це не справжня учта, а її ідея, — промовила Тамелейн. Одна з її пазуристих рук описувала в повітрі коло. — На десерт приходить щось цілковито несподіване. Покараний думає: «Ах, нарешті мені пробачили». Розумієш?

Дункан заперечно похитав головою. Ні, він не розумів.

— Це солодкість тієї миті, — пояснила вона. — Ти пройшов через усі стадії цієї болісної учти і врешті дістався тієї частини, якою можеш насолодитися. Але! Коли ти нею насолоджуєшся, у той самий момент настає найболісніша мить, розуміння, що це не прикінцева приємність. Звісно, ні. Це остаточний біль найвищого покарання. Він міститься в уроці Бене Ґессерит.

— Але що вона зробить із цими вартовими? — вирвалося у Дункана.

— Не можу сказати, якими будуть конкретні елементи індивідуальних покарань. Не маю потреби знати. Можу лише сказати, що для кожного з них це відбуватиметься по-різному.

Тамелейн нічого більше не сказала. Повернулася до підготовки уроків.

— Завтра продовжимо, — промовила вона. — Вчитимешся розпізнавати джерела різних акцентів розмовного галаху.

Ніхто інший, зокрема й Теґ і Патрін, не відповів на його питання про покарання. Навіть вартові, яких він побачив пізніше, уникали розмов про свої випробування. Дехто відразу ж обривав його, і більше ніхто не хотів з ним гратися. Ніхто з покараних не прощав його. Це було ясно.

«Проклята Шванг’ю! Проклята Шванг’ю!..»

Тоді й зародилася його глибока ненависть до неї. Ця ненависть поширилася на всіх старих відьом. Чи ця нова молода була такою ж, як і старі?

«Проклята Шванг’ю!»

Коли він зажадав од Шванг’ю відповіді, чому вона покарала вартових, та подумала, а тоді сказала:

— Тут, на Гамму, ти в небезпеці. Є люди, які хотіли б завдати тобі шкоди.

Дункан не спитав чому. На такі питання йому теж ніколи не відповідали. Навіть Теґ не відповідав, хоча сама його присутність свідчила про небезпеку.

А Майлс Теґ був ментатом, що мусив знати багато відповідей. Дункан часто бачив, як очі старого зблискували, а думки тим часом відлітали кудись далеко. Та не було ментатської відповіді на такі питання: чому ми на Гамму? Від кого ти мене стережеш? Хто мої батьки?

У відповідь Теґ мовчав, іноді кажучи: «Не можу тобі розповісти».

З бібліотеки не було жодної користі. Він виявив це, коли мав усього вісім літ, а його головною вчителькою була невдала Превелебна Мати на ім’я Луран Гіза — не така древня, як Шванг’ю, а все ж років їй було чимало, не менш як сотня.

На його вимогу бібліотека давала інформацію про Гамму/Ґ’єді Прайм, про Харконненів і їхнє падіння, про різні конфлікти, в яких командував Теґ. Жодна з цих битв не була надто кривавою; кілька коментаторів згадували «досконалу дипломатію» Теґа. Але, вивчаючи одну інформацію за іншою, Дункан дізнався про часи Бога-Імператора та його приручення підданих. Цей період заволодів увагою Дункана на довгі тижні. Він знайшов у архіві стару карту і, сфокусувавши, спроєктував її на стіну. Накладені на карту титри-коментарі розповіли йому, що саме ця Твердиня була командним центром Рибомовок, покинутим під час Розсіяння.

Рибомовки!

Дункан хотів би жити за їхніх часів, служити як один із нечисленних чоловіків-радників у жіночій армії, що поклонялася великому Богу-Імператору.

Ох, жити на Ракісі в ті дні!

Коли заходила мова про Бога-Імператора, Теґ був напрочуд відвертим. Називав його Тираном. Бібліотеку відчинили, й інформація про Ракіс полилася на Дункана.

— Я колись побачу Ракіс? — спитав він Гізу.

— Тебе готують до життя там.

Відповідь його здивувала. Усе, що йому розповідали про цю далеку планету, набрало нового значення.

— Чому я маю там жити?

— Я не можу на це відповісти.

Він із відновленим інтересом повернувся до своїх вивчень таємничої планети та її жалюгідної Церкви Шай-Хулуда, Розділеного Бога. Черви. Бог-Імператор став цими червами! Ця ідея наповнила Дункана благоговійним страхом. Може, було в цьому щось гідне поклоніння. Думка про це торкнула якусь його внутрішню струну. Що схилило людину до прийняття цієї страшної метаморфози?

Дункан знав, щó його вартові та всі інші у Твердині думають про Ракіс і серцевину тамтешнього священства. Глузливі