Червона зона - Артем Чапай
Найгiрше було те, що нiяк було зiгрiтися, бо вдома теж стояв холод. Я скидав ватник i вивiшував його, рукавицi й (за шнурки) взуття на балкон, але менi все одно здавалося, що я весь просякнув запахом смiття. Я намагався щодня змусити себе помитись, але це ж треба роздягатися догола в холоднiй ваннi, й хоч як грiй воду в тазику, хай навiть так, щоб обпiкала шкiру – тобi холодно. Часом я обламувався й не мився. В кiмнатi ми з Умкою ходили у двох светрах i в товстих в'язаних шкарпетках, але навiть коли обоє були митi, то часом по тижню, по два не займалися коханням. Страшно було подумати про те, щоб роздягтись.
Умка знайшла роботу продавщицi на Куренiвському базарi, вона продавала овочi та фрукти з вiдкритого лотка. Умка по пiвдня сидiла на морозi, закутана в усе, що мала, й хоч отвори лотка частково закривали полiетиленовою плiвкою, думаю, вона мерзла на роботi ще більше за мене. Я згадував, що в буддистськiй традицiї iснує крижане пекло. Здається, в першому колi мороз просто рiже шкiру ножами. В iншому – шкiра репає вiд холоду. А в останньому колi – лотосовому – тiло вимерзає зсередини й лопає, як пляшка з водою на морозi, й нутрощi вивертаються назовнi застиглими пелюстками лотоса. Дзень!
Єдине – можна зiгрiтись у маршрутцi, подумав я, стаючи в чергу на кiнцевiй зупинцi на розi Межигiрської та Набережно-Лугової. О, так. Притупуючи ногами, щоб не вiдморозити пальцi в гiвнодавах, я на секунду розстiбнув ватник i заштовхав пластиковий конверт iз документами за пiдкладку. Готовнiсть номер один.
Коли люди побачили, як пiдходить мiкроавтобус, нерви у когось не витримали, вiн рвонув уперед, за ним iншi, черга розпалась, i от я в натовпi, проштовхуюся до переднiх дверей, висуваючи далеко вперед руки й безцеремонно хапаючи людей перед собою за плечi, щоб пiдтягнутися вперед i водночас вiдсунути конкурентiв назад. Хтось так само хапав ззаду за плечi мене.
– Ти так пiзно сьогоднi, – сказала Умка, лежачи на матрацi в кутку пiвкiмнати. Її голос iще був слабкий.
– Вибач.
Я не хотiв брехати й вигадувати. Краще промовчати. Я вивiсив ватник разом iз конвертом на балкон, роззувся й сiв на матрац бiля Умки. Помацав її лоб. Гарячий та вологий. Маленький чоловiчок приходив до нас позавчора. Вiн казав, що Умка одужує. Вона два тижнi не ходила на роботу. Захворiла пiд час минулої вiдлиги. Ми зв'язались iз Пфердом, i той вирiшив, що це запалення легенiв. Наскiльки вiн мiг сказати з вiдео та з наших розповiдей. Пферд сам вибрав нам за прайсом у чоловiчка все необхiдне, сам поговорив iз чоловiчком про знижку. Я мав тiльки зайти на проспект Свободи, забрати пакунок i заплатити. Нам вистачило грошей на лiки, тільки через витрати ми не змогли заплатити за квартиру за наступний мiсяць. Доживали цей.
– Вже краще, – усмiхнулась Умiда.
Я поцiлував її в лоб. Гарячий, вологий.
– Що з квартирою робити будемо? – запитала вона.
– Розберемося.
– Думаєш, нас виженуть?
– Маємо тиждень.
– Ми бiльше не потягнемо жити самi.
– Я знаю.
– Ти переживаєш, я бачу.
– Головне, щоб ти одужала.
– Я одужую.
– Так.
– Ти не хочеш жити з татом, так?
Я промовчав.
– Я теж. Але що робити?
– Не переживай. Все буде добре.
– Iди до мене, – Умка притягла мене за шию до себе i прошепотiла: – Я тебе люблю.
Я закусив щоку iклами зсередини, став стискати сильнiше, ще сильнiше, скiльки мiг терпiти бiль. Тим часом я гладив її волосся. Я скажу їй про грiн-карту, коли вона одужає.
– А може, нас i не виженуть. Що, силою викинуть? – сказала Умiда.
Через кiлька днiв до нас постукали. Я встав до дверей. На порозi стояли чоловiк, жiнка i двоє дiтей: дiвчинка рокiв семи i дворiчний або трирiчний хлопчик. Жiнка тримала хлопчика за руку.
– Ми хотiли подивитися кiмнату, – сказала жiнка. – Нам чомусь сказали всiм разом прийти.
– Казали, ви п'ятнадцятого з'їжджаєте? – сказав чоловiк.
– Ви самi прийшли? – запитав я, визираючи в коридор.
– Ну так, – жiнка з порогу роззиралась. – А чому ви з'їжджаєте, якщо не секрет? Така дешева кiмната.
– Ми ще не знаємо, чи з'їдемо, – сказав я.
– Як? – чоловiк насупився.
Жiнка поклала руку йому на передплiччя.
– А куди ми пiдемо? – маленька дiвчинка пiдняла обличчя до батькiв.
Її батьки перезирнулися. Дiвчинка з недовiрою подивилася на мене. Кутики її губiв опустилися.
– Нам сказали, що точно, – чоловiк зробив крок уперед, жiнка притримала його, виставивши руку поперек дороги.
Хлопчик подивився в обличчя матерi, потiм на мене i запхинькав.
– Ну-ну-ну! Шшш-шшш! Ти чого? Дядя хороший, – мама присiла до нього, але хлопчик не замовкав, i тодi вона пiдняла його. Хлопчик дувся, сидячи в мами на руках, але замовк.
– У мене жiнка хвора, – сказав я.
– Та що ти, Антон. Я вже одужую, – обiзвалась Умка з кiмнати.
Вона сидiла на матрацi, пiдiбгавши ноги. Обернувшись, я помiтив, як Умка очима пускає бiсики дiвчинцi. Дiвчинка дивилася на Умку спiдлоба, проте кутики її губів здригнулия: дівчинка намагалася стримати усмішку.
– Нi, якщо… – почала жiнка, i я побачив, як чоловiк стиснув їй зап'ясток. Жiнка замовкла.
– Ми з'їдемо, – сказала Умка.
– П'ятнадцятого? – запитав чоловiк.
– Точно? Бо ви дивiться, – сказала жiнка.
– Так, – Умка встала з лiжка. – У мене ще є тиждень. Одужаю.
Я не помiтив, що Умка зробила, але дiвчинка у дверях захихотiла.
Умка ще кашляла, коли я перевозив нашi речi на Межигiрську до Улугбека, Катi й Оленки. Я їздив двiчi або тричi, поки перевiз усе у великiй сумцi в чорно-бiлу клiтинку.
Я обiцяв Умцi постiйно тримати зв'язок. Я обiцяв, що не зникну.
Мене взяли на КПП.
– Ципердюк?
– Так.
Залiзнi дверi шлюзу позаду мене вже замкненi, попереду – ще не вiдiмкнені. Блеквотер стояв за товстим куленепробивним пластиком.
– Адреса?
– В ай-дi
