Червона зона - Артем Чапай

Я стояв, притулившись лобом до холодної шибки. За вiкном повiльно падав снiг, бiльше я нiчого не бачив: ми жили на дев'ятому поверсi, навпроти стояли п'ятиповерхiвки – а далi крiзь снiг нiчого не було видно. Умка пiдiйшла й обiйняла мене ззаду, притулившись щокою до моєї спини:

– Розберемося.

– Так.

Через кiлька днiв ми пiшли до батька Умiди, бо вiдкладенi на чорний день грошi зберiгались у нього. Ми виборсались iз маршрутки на Межигiрськiй на перетинi з Набережно-Луговою. Тепер тут була кiнцева. Зелена зона розширилась по Юркiвську та Нижньоюркiвську вулицi. Гору Щекавицю жирiки захопили, мабуть, радше з вiйськових мiркувань – як висоту, що домiнує в околицях. Квартали мiж Юркiвською й Оленiвською знесли бульдозерами – тут мала бути нова смуга зачистки.

Будинок, де тепер жив Улугбек, був свiтло-сiрою коробкою з непрактично великими вiкнами. Бiльшiсть вiкон мешканцi сламу до половини замурували цеглою, шви йшли неакуратно, виднiв застиглий розчин, який витiкав щоразу, коли чергову цеглину притискали до попередньої. З кутiв багатьох вiкон стирчали чорнi труби буржуйок, i навколо цих димарiв на стiнi чорнiли розмитi плями кiптяви. Лише з деяких труб, якi стирчали з вiкон, iшов дим. Димарi згори вкривали металевi конуси, щоб усередину не потрапляли опади.

Ми пройшли повз довгу сiру стiну. Вхiд був з торця. На будинку збереглися великi опуклi лiтери. Вертикально написане слово розтяглося на кiлька поверхiв. Двi лiтери збили в мiсцi, де стiну утеплювали ззовнi. Решта слова збереглася. Блякла позолота на облiзлому бiлому тлi: КВМЛИН.

– Що? – Умка зупинилась i озирнулась на мене.

– Нiчого. Ходiм, – я труснув головою.

Елеватори млина давно знесли, а колишнiй адмiнiстративний корпус здавали в оренду. Менi знадобилося кiлька секунд, щоб зрозумiти, яких лiтер бракувало. Дивно, що колись GEE-17 та REE-17 мали спiльну назву. Нинi це бiльш нiж рiзнi країни. В REE-17 нинi бiльше спiльного не з GEE-17, а з будь-якою червоною зоною Африки чи Азiї. Наомi зараз на пiвночi Азiї, згадав я. В однiй з вiддалених зон Газпрому. Знiмає соцiальне кiно.

Кiмната була сiра. Стару шпаклiвку власник зняв, а нову не зробив. Бетонна стiна була нiздрювата, плита покоцана невеличкими дiрками, як у швейцарському сирi. Стеля непрактично висока. Важко опалювати таку кiмнату. Буржуйка стояла в кутку, й зараз у нiй не горiв вогонь. Поруч iз пiчкою лежали складенi купою трiски й уламки дощок.

– А хто до нас прийшов? – сказала Катя, звертаючись до Оленки. – Це ж дядько Антон i тiтка Умiда!

Улугбек узяв Валерину вдову та доньку жити до себе.

Оленка непевно стояла на нiжках i похитувалась. Катя, нахилившись, тримала її згори за ручки. Коли ми з Умкою з'явились у дверях, Оленка скривилася, готуючись заплакати. Пiдняла голову й подивилася на свою маму. Катя усмiхнулась дитинi й повторила:

– Це ж дядько Антон i тiтка Умiда. А ну, покажемо їм, як ми вже ходимо. Покажемо?

Оленка з недовiрою подивилася на нас, а тодi повернулась до Улугбека й пiшла в його бiк. Улугбек сидiв на стiльцi в глибинi кiмнати, вiн розкрив обiйми назустрiч дитинi. Оленка пiшла до нього, вона високо пiднiмала ноги й робила великi кроки. Катя йшла слiдом, притримуючи її за ручки:

– Ой, молодчинка! Ай, якi семимильнi кроки!

Я злякався, наскiльки Оленка схожа на батька. Було страшно впiзнавати обличчя Валери в личку маленької дiвчинки. Вiд цього нило в животi. Катя повернулася до нас, продовжуючи тримати Оленку за руки. Я зробив зусилля й не вiдвiв погляд. Я не говорив про смерть Валери навiть з Умiдою. Що я мiг сказати. Пiд час придушення Олiмпiйських бунтiв загинуло чотирнадцять людей. Це за статистикою блякiв. Правда, бляки не порахували тих, хто пiзнiше помер вiд опiкiв, бо перебував на верхнiх поверхах будинкiв, куди з вертольотiв пускали запалювальнi ракети. Найгiрше, що я не мiг пояснити собі, чому не вбив того блеквотера. Я стискав сокиру, i блеквотер мене не бачив. Чи я не наважився тому, що не мiг свiдомо вбити людину – чи тому, що не хотiв знов i назавжди закрити собi шлях у зелену зону? Я не хотiв про це думати, й тепер було тяжко дивитися в обличчя Катi й тяжко дивитись на Оленку. Дiвчинка майже дiйшла до Улугбека, потiм передумала, рiзко повернула праворуч i пiшла до нас, за нею Катя, зiгнувшись i тримаючи Оленку за руки.

– Як вона вже ходить! – сказала Умка.

– Нам уже десять мiсяцiв, – сказала Катя, її голос зламався.

Оленка йшла на нас iз Умкою, й у мене стискалося всерединi. Я закусив губу, намагаючись не вiдвернутись. Катя йшла, опустивши обличчя до дитини, i примовляла:

– Ай, молодчинка. Ай, яка ходяча дитинка.

Ховаючи вiд нас обличчя, Катя перехопила дитину пiд пахви, пiдняла на руки й повернула до себе.

– Пiду чаю поставлю.

Ми мовчали. Умка i я зняли верхнiй одяг. Я сiв i став стягати черевики. Улугбек простягнув нам по парi в'язаних шкарпеток великого розмiру. У кiмнатi було холодно, як i у нас. Усi ходили у светрах, на Оленку вдягли маленького бiлого кожуха з каптуриком, iз вишитим цуценям на грудях.

Пiзнiше прийшов бородатий Iгор, який почув вiд Улугбека, що ми з Умкою мали зайти в гостi. Ми всi пили чай у кiмнатi з бетонними стiнами. Я тримав чашку обома руками, схиляючи над нею обличчя, щоб краще зiгрiтися.

– Про Ромку нiчого не чути? – запитав Iгор.

Вiн звертався передусiм до Умiди. Вона похитала головою, сьорбаючи з чашки. Роман Цюцюра зник пiсля бунтiв. Умка вважала, що вiн пiшов у так зване пiдпiлля, i казала, що до цього давно йшло й цим мало закiнчитися.

– Що будете робити? – запитав Бек.

Умка мовчки знизала плечима.

– Усi вiзи скасували, – сказав Iгор. – Бояться.

– Ти сам як без Житнього? – запитала його Умка.

– Купа наших без роботи.

– Та попустяться вони з вiзами, – сказав я, повертаючись до Iгоря й вiдвертаючись вiд Умiди. -

м же потрiбна обслуга. Не купувати ж тепер роботiв – це вдесятеро дорожче.

– Ти не чув? Грiнiнвест завiз кiлька тисяч чорних, – Iгор кивнув головою в бiк обгородженого шматка Подолу.

– Та ну?

– Три днi гелiкоптерами возили. Висадили їх i змусили самих себе обгородити колючим дротом. Причому спецiально так, щоб нашим усе видно. Негри вилазять iз гелiкоптерiв, нещаснi такi,