Червона зона - Артем Чапай

– А нашi що?

– Та що нашi. Свистять. Кричать їм – сам уявляєш. Усяке. Пляшки кидають. I банани, спецiально купують. Кожум'яцькi пацани особливо казяться. Типу, це негри у них забрали житло й роботу, а не жирiки.

– Так само двадцять рокiв тому вiрменiв завозили, – сказав Улугбек.

– Я чув, – кивнув я.

– Угу. Роздiльну стiну будувати. Грiнiнвест, чи як вiн там називався тодi – SKM чи що – обiцяв вiрменам найближчi до КПП квартали.

– Тi, якi ото влiтку знищили.

– Угу.

– А негри що? – спитав я в Iгоря.

– Та що. Кучкуються подалi вiд паркану. Правлять намази.

– Вони ще й мусульмани?

– По ходу.

– Мммда.

– Цi не iнтегруються, як вiрмени.

Рiжуча стрiчка проходила за п'ятдесят метрiв вiд будинку. Чорношкiрим робiтникам видiлили квартал мiж Оленiвською та Юркiвською, який пiзнiше мав стати новою смугою зачистки. Коли ми з Умкою виходили, було близько четвертої й уже сутенiло. Снiг на землi видавався синюватим. На вiдгородженiй рiжучою стрiчкою дiлянцi стояли металевi вагончики, а за ними – стоси довгих бетонних плит для нової стiни. З правого боку тягнувся ряд плит, якi завезенi працiвники вже поставили вертикально, формуючи майбутню стiну. На двох найближчих уцiлiлих будинках, високо вгорi, бляки встановили тимчасовi кулеметнi вишки. Бляки охороняли робiтникiв, матерiали та мобiльний кран, який стояв мiж двох будинкiв i яким пiднiмали бетоннi плити.

Ми з Умкою проходили повз паркан iз рiжучої стрiчки. Стрiчку натягнули грубими мотками мiж бетонних стовпiв, вмурованих у дiрки, видовбанi у ґрунтi вiдбiйними молотками. Кiлька негрiв сидiли навпочiпки бiля одного з будiвельних вагончикiв. Вони поставили мiж собою обрiзок металевої бочки, в якiй горiв вогонь, i грiли руки. Робiтники мали жалюгiдний вигляд на тлi снiгу, який вiдсвiчував червоним бiля вогню й набував синюватого вiдтiнку там, куди свiтло вiд багаття не сягало. Один iз чорношкiрих, побачивши нас iз Умкою, пiдвiвся й нерiшуче пiшов у наш бiк. Вiн зупинився за два метри вiд паркану з рiжучої стрiчки, який нас роздiляв. На негрi була болонева темно-синя безрукавка, а пiд нею чорний светр. Чоловiк був без шапки, й кiлька снiжинок, якi впали на нього, поки вiн iшов вiд вогнища до нас, лежали на його чорному волоссi.

– Чим я можу вам допомогти? – запитав я глiнгом.

– Це Європа, скажiть? – його голос мелодiйно вiбрував, чоловiк розмовляв iз незвичним менi акцентом.

Я вагався, що вiдповiсти.

– Нас обiцяли, щоб привезти в Європу, – сказав вiн ламаним глiнгом.

Я зiтхнув i глянув на Умiду. Вона мовчала й дивилася на робiтника.

– Так, Європа, – сказав я.

Чорношкiрий подивився на мене спiдлоба.

– Дякую вас.

Вiн притис праву руку до грудей, вiдвернувся й пiшов до своїх. Вiн сiв навпочiпки бiля вогню i сказав щось. Коли ми з Умкою йшли на маршрутку, то чули, як робiтники сперечалися.

R-34

Ми з Полом зустрiлися бiля нового КПП на перетинi Фрунзе з Юркiвською. Коли я пiдiйшов, брат стояв спиною до роздiльної стiни, курив i роззирався. Пол уперше перейшов до червоної зони. Наскiльки я знав. Утiм, ранiше я багато чого не знав. Побачивши мене, Пол незграбно махнув рукою. Не усмiхнувся. Вiн був у довгому темному пальтi й високих черевиках. Мабуть, йому тепло, подумав я, вбираючи голову в плечi. Я змерз.

– Гарний будинок, – Пол показав рукою з сигаретою вперед. – Тут багато таких?

Його рука була без рукавицi. Я подивився, куди вiн показував. На розi Фрунзе з Оленiвською стояв рожевий будинок iз квадратною вежею та бiлими лiпними вiзерунками.

– Та нi. Здається, це колишнiй пивзавод.

– Ого.

Iнший заводський корпус, потворний цегляний сарай, забудовники пiдiрвали й розiбрали пiсля захоплення нових територiй, щоб звiльнити нову смугу зачистки. Тепер у рожевому будинку з вежею дорого знiмати квартиру, а ще дорожче стане, коли – чи якщо – арникам знов почнуть видавати вiзи. Дiм бiля КПП – шик. Але важко пояснити все це братовi з зеленої зони. Та й нi до чого.

Ми трохи помовчали, потiм Пол рiзким рухом переклав сигарету в лiву руку, а праву простягнув менi. Я стягнув рукавицю i стиснув братовi руку. Це краще за слова. Ми з Полом i ранiше часто мовчали, коли були разом. Не те, щоб не знали, що казати. Я вiдчував глибоку симпатiю до брата, але висловлювати її було б тупо. I я радiв, що Пол не запитав чогось на кшталт «як ти тут?».

Вiн простягнув менi свою пачку, я вийняв сигарету скоцюрбленими пальцями. Ми мовчки покурили, стоячи плечем до плеча i дивлячись углиб червоної зони. Я вiдчував, як мої ноги замерзають. Гiвнодави виявились непристосованими для зими.

– Ось, – Пол передав менi пластиковий конверт.

Я мовчки взяв його й затиснув пiд пахвою, щоб сховати вiльну руку назад у кишеню.

– Прописали у мене.

– Я не знаю…

– Ясно, – кивнув Пол. – Батьки казали.

Я вiдчував, що брат мене розумiє. Вiн не знав причин, але знав, що причини є. Вiн не збирався тиснути чи переконувати, щоб я вiдразу переїхав у зелену зону. Вiн знав, що я розумiю становище батькiв i що я розумiю їхнi почуття. I про все це не треба було говорити, i це я в ньому дуже цiнував.

– Ще по однiй?

– Давай.

Ми мовчки покурили.

– Ну… – поплескали один одного по плечах, i Пол пiшов на КПП, а я по Фрунзе у протилежний бiк.

Бiля будинку з вежею я повернув праворуч на Оленiвську. Через двадцять метрiв почався паркан з рiжучої стрiчки. За парканом чорношкiрi робiтники закiнчували монтувати бетонну стiну. Менi шкода було на них дивитися. Вони по черзi вiдходили вiд роботи i грiлися бiля вогнища, розкладеного в обрiзку залiзної труби. Менi здавалося, що цi завезенi робiтники мають страшенно мерзнути, вперше приїхавши сюди з Африки й одразу потрапивши в зиму.

Я вагався, чи зайти до Улугбека на гарячий чай, але подумав, що доведеться дивитися на Оленку, схожу на Валеру Цюцюру. Пройшов повз блiдо-сiрий будинок i повернув лiворуч на Межигiрську, стискаючи пластиковий конверт пiд пахвою, iншою рукою обiймаючи себе за плече, щоб було хоч трохи теплiше.

Я постiйно мерзнув. Останнi два тижнi я працював у Метробудi. Прибирав смiття з бакiв на Куренiвцi. Мої змiни то починалися вночi й закiнчувалися вранцi, то починалися ввечерi й закiнчувалися пiзно вночi. Я мав стояти ззаду на платформi смiттєвої вантажiвки, тримаючись за залiзне поруччя, поки ми їхали вiд одного бака до