Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Тут написано чорним по білому: я створив штучні віруси Phi-174X і Phi-176X і одержав з нуклеотидів гігантську молекулу, що керує всіма життєвими процесами. В трьох чарівних літерах криється “Сезам, одчинись”: ДНК— дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто володіє цим ключем, той володіє таємницею життя. Я створюю надлюдину в чашці Петрі. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?

Бідолаха побоявся сказати “ні”, щоб не роздратувати божевільного. З виразом зацікавлення на обличчі він кивнув і повторив складну формулу, назвавши її простіше — лимонною кислотою.

— Ви ідіот, фольксгеносе Плат! — гнівно сказав професор. — Нічого ви не второпали. Досить мені захотіти, і я оберну вас в павіана чи зморщеного карлика. Я надаю життю, як тісту, будь-яку форму, я створю істоту, яку захочу. Я ясновидець!

Фон Пулекс став порпатися в паперах на письмовому столі, знайшов фотографію і подав її Плату.

— Скажіть, що ви бачите на знімку?

Досі Бруно не розумів жодного слова божевільного фантазера. Роздивившись уважно зображення на фотографії, він нарешті збагнув, де міг бачити оту гидку звірину. На сірниковій коробці сиділа блоха. Ця сама блоха, тільки збільшена в тисячу разів, напала на нього в машині.

Коли Бруно покірно розказав, що зображено на фотографії, фон Пулекс забрав її в нього.

— Правильно, блоха, Плат, маленька шалапутка з шістьма парами хромосом. Шкідлива комаха, як нам здається, її бояться і ненавидять усі. А невдовзі її ще дужче боятимуться. Вже навіть звичайнісінька блоха дивує своєю неабиякою силою. Вона може нести тягар, який у стократ важчий за її власну вагу, і стрибати на чотири метри. Навіть слон цього не може.

Віками фокусники дресирували маленьких розбійників для кумедних трюків у блошиному цирку. З бліх я зробив страхітливу зброю. “Рінхопріон пенетранс”, — так називають учені піщану блоху, — завдяки моєму гормону набирає ваги близько двадцяти п’яти кілограмів і стрибає по рівній місцевості на вісімдесят метрів, а при попутному вітрі навіть на всі двісті, його укус смертельний, якщо жертві відразу не подати допомогу. Роговий панцир мого творіння неможливо розрубати, як і проколоти, а його очі кращі за найпотужніші телескопи, вони вночі бачать далі за кицьку. Але найцінніша їхня риса — безумовна покірність. Вони піддаються дресируванню, як собаки.

Професор замовк на мить. Він був у стані екстазу, враз щось гарячково пошукав у паперах на столі, розмовляючи сам із собою. Бруно перевів погляд на прес-пап’є і подумав, що цю річ можна використати як зброю. Потайки він стежив за Карамаллумом, який звільняв захаращене книжками вікно.

— Тепер ви знаєте мою таємницю Плат, — провадив далі професор. — На світанку я пошлю на фронт перші три роти — секретну зброю фюрера, програмовану варіацію Phi-174X. Рохус, Титус і Вампус очолять зграю. Уявіть собі, при попутному вітрі вони стрибають на двісті метрів. Неважко порахувати, коли браві стрибуни будуть у Парижі чи в Москві. Але це тільки скромний початок.

Фон Пулекс подав ошалілому від страху перукареві ще одну фотографію.

— А тут що бачите, Плат?

— Мураху, пане професоре. Божевільний переможно посміхнувся.

— Мураху, яку я виростив способом відбору, використавши для цього понад п’ять тисяч видів комах. Це — “ецитон дрепанофорум”, хоробра, войовнича й дисциплінована мураха, яка атакує тільки в похідному строю. Блоха за вдачею індивідуалістка, мураха ж — утілення людської стадності. Дванадцять моїх добірних екземплярів уже завбільшки з куницю. Завдяки моїй сироватці, яка стимулює ріст, вони досягнуть за півроку сімдесяти-вісімдесяти сантиметрів. Невдовзі мільйони таких мурах маршируватимуть по землі й під землею, командуватиме ними лише невеличкий передавач. Шкода, що я не можу ще показати цих милих створінь. Своїми кліщами, наприклад, вони можуть перерізати ствол гвинтівки. А тепер вони поки що не зовсім слухаються. Минулого тижня одна з цих малих комашок прокусила ногу своєму сторожеві — чирк! — як лезом. Наступні покоління будуть краще запрограмовані й застосовуватимуть свої кліщі тільки по команді.

Невдовзі Бруно, певно, вмер би зі страху. Гарячково, в розпачі він силкувався знайти такі слова, які б розчулили професора, але натомість спромігся пробурмотіти жалюгідне зауваження про те, що в нього група крові “Б”, а не “А”, однак блоховод не звернув на це ніякої уваги. Тим часом Карамаллум упорався з дорученою йому роботою. Він і справді налаштував кінокамеру.

— Нам довелося тримати кілька сотень кроликів, щоб прогодувати наших стрибунів, — заявив фон Пулекс. — Ерзац, як і все на війні. З вами, Плат, я хочу провести перший реальний експеримент. Ну перестаньте тремтіти. Ви одержите ніж із кращої високосортної сталі. Захищайтесь, друзяко, ви ж були на фронті, заслужили навіть Залізного хреста. Доведіть тепер, що ви справжній солдат.

Помахом руки він звелів йому встати. Бруно підводився з крісла довго, відчуваючи, ніби в нього чужі ноги. Похитуючись, підійшов до вікна й побачив за склом кімнату, викладену кахлями і перегороджену залізними ґратами, його занудило, коли він побачив за ґратами величезну тварину, вкриту панциром.

— Наш Рохус, — заявив захоплено професор. — Чом не красень? Ви повинні розправитися з ним. Признаюся, це нелегке завдання, але, може, вам пощастить. Цілком можливо, що ви йому сподобаєтесь. Кинджал ви знайдете на підлозі. Кров і честь, мій друже. Коли Рохус кинеться на вас, захищайтесь кинджалом — це ваш шанс, Плат.

— Я не хочу, — зашепотів Бруно, трясучись усім тілом. — Будь ласка, пане професоре, мені нездужається.

Карамеллум ухопив його за піджак і легко підніс аж до дверей. Потім Бруно відчув поштовх у спину. Він захитався і впав на кам’яну підлогу. Двері позаду нього зачинились.

— Візьміть кинджал, друже! — кричав йому професор.

Бруно побачив обох по той бік скла. Обличчя в них були зосереджені й дуже зацікавлені. Бруно вхопив кинджал, але стиснути руків’я йому забракло сили. Він подумав, що боротися з тією бестією марна річ. Звірина вже зачула кров і, втративши спокій, почала дертися по ґратах угору. Бруно, як і минулого разу, почув дивовижне сичання, в очах страхіття спалахнули два вогники. Брязкіт заліза змусив його здригнутися. Грата розкололася надвоє, щілина поступово більшала.

Заточуючись, Бруно опинився аж у кутку. Рохус, як назвав професор це диявольське створіння, протиснувся трохи в отвір решітки й зіп’явся на павучих ногах навпроти Бруно. Нестерпний сморід наповнив приміщення. Коли половинки решітки розійшлися і шлях для неї став вільний, гігантська блоха на якусь мить застигла. Бруно помітив, як вона підібрала під себе кошлаті ноги. Напружене тіло приготувалось до стрибка. Жовтий як віск Бруно притиснувсь до стіни і заціпенів, Наче миша, що чекає укусу змії.

Страхіття стрибнуло блискавично. Бруно підняв руки, щоб