Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов
Переклад з англійської.
Герберт ЦіргібельЕКСПЕРИМЕНТИ ПРОФЕСОРА ПУЛЕКСА
1
Він гнав, нещадно експлуатуючи мотор. Машина, колеса якої були ще обліплені дорожньою грязюкою Європи, стугоніла й деренчала так, що наближення її у хмарі куряви нестерпно спекотного липневого дня відчувалося ще здаля.
Бруно Плат, недавній єфрейтор, купив цього допотопного “форда” на чорному ринку за безцінь. У ті дні, коли ще скрізь диміли руїни, придбати автомобіль було подією досить незвичайною. Хто пережив війну і хотів протриматися перші голодні повоєнні місяці, думав про важливіші речі: про хліб, смалець чи тютюн — єдину тверду валюту. Через нестачу калорій, що їх видавали на картки, старе й мале втягувалось у нескінченний речовий обмін на чорному ринку. То були часи відчаю і надії, часи розпродажу й зиску, кінця і нового початку.
У рідному Гамбурзі Бруно не затримався, його батьки були евакуйовані в сільську місцевість, а перукарня, де хлопець склав екзамен на молодшого перукаря, перетворилась на купу руїн. Миршавенький перукар недовго сушив собі голову. Війна як стихійне лихо звалилась на нього п’ять років тому; нині він вважав, що підготувався до мирного життя куди краще.
Тепер Бруно двадцять сім років. Він узяв од життя ще зовсім мало. Бідний батьківський дім, мізерна шкільна освіта, якої вистачило на професію перукаря, марні мрії про краще майбутнє. Невдовзі йому довелося змінити халат перукаря на форму, а ножиці — на гвинтівку. Роки тупої покори, яким, здавалося, не буде кінця, пробудили в ньому інстинкт до виживання.
Він вижив і цієї нульової години відчував свій великий шанс. До того, про що він колись не зважувався б і подумати, тепер лишилось простягнути руку. За кілька тижнів у центрі Гамбурга відчинить свої двері великий перукарський салон. Зі скла й мармуру, з дзеркалами, кілька гарненьких перукарок, два-три підмайстри, а над входом — напис великими хромованими літерами, які привертають увагу всякого перехожого: “Дамський і чоловічий перукар Бруно Плат”.
Усім цим він має завдячувати одному випадкові. Кілька тижнів тому, коли війні вже надходив кінець, Бруно тікав з рештками своєї частини від американських військ. Виснажені солдати важко брели через мальовничий Шварцвальд. У якомусь селі, за Шенау, вони зупинились перепочити. Бруно зарився в стіжок сіна і заснув. Прокинувся він уночі й жахнувся від незвичної тиші. Кругом ні душі. Солдати й нечисленні жителі покинули село. То тут, то там на землі валялися каски, карабіни, і Бруно зрозумів: сюди зненацька заскочили американці.
Він кинувся шукати чужих вояків, гукав, кричав, хотів здатися їм у полон, проте, крім пса й волів у хліві, нікого не зустрів. В одному дворі Бруно побачив дві вантажні, вкриті брезентом, машини. Сподіваючись знайти якусь поживу, він одхилив брезентову запону й виліз на одну з них. Присвітив кишеньковим ліхтариком, і враз на обличчі Бруно застиг вираз подиву й захоплення: кузов машини був по краї завантажений продуктами. Бруно розірвав одну-дві картонки. Таких делікатесів він давно не бачив. У бляшаних каністрах усякі прянощі — перець, кориця, гвоздика, ваніль і паприка — дюжина мішків з зернами кави й какао, кілька ящиків шоколаду, сардин у маслі і тунця. А ще пачки тютюну, сигар і сигарет; на двох чималих ящиках напис: “Обережно! Не кидати!” У них по кілька десятків пляшок коньяку. Бруно не забув і про другу машину — в ній він знайшов безліч новісіньких черевиків, тюки сукна, радіоприймачі, запальнички, сорочки, штани, шкарпетки… Мабуть, усе це призначалось для старших офіцерів.
Бруно не відразу зметикував, що оте казкове багатство може стати його власністю. Протинявшись сам-один по селу ще якусь годину, він нарешті дійшов думки, що війні от-от буде кінець, лишились лічені дні. Саме тоді в нього й визріла думка заховати багатющий скарб. Але просто взяти й поїхати машиною здалося йому ділом надто ризикованим. У повітці стояв високий драбиняк, у хліві — воли. Поки він запріг їх, добре нагрів чуба, бо не знав, як поводитися з цією скотиною. Бруно квапився, побоюючись, що ось-ось можуть повернутися водії машин чи солдати з його частини. Тієї ночі він уперше в своєму житті працював од душі. Вивершивши драбиняк продуктами й крамом, Бруно у ту хвилину ще не прикидав собі, який матиме з них зиск через кілька днів.
Коли все було готове до від’їзду, він скинув із себе форму, одягнувся в старе селянське вбрання, яке знайшов у хаті, і, напхавши ще свій рюкзак сигаретами, квапливо погнав волів. А що місцевість була йому незнайома, то Бруно поїхав лісом першою-ліпшою дорогою і перед світанком дістався до Гінтергайсберга, села усього з кількох хат і господарських будівель. Війна не лишила тут помітних слідів. Зрідка над селом пролітали літаки, минулої ночі було чути тривалу стрілянину. Тільки відсутність синів і батьків нагадувала гінтергайсбержцям про те, які часи вони переживають. Усе господарство в селі трималось на жіночих плечах.
Того ранку Бруно щастило. Прості чесні люди зраділи його подарункам, як і ще одним робочим рукам. Вони пообіцяли йому надійно сховати воза з вантажем. І Бруно напевно лишився б тут, хоч би для того, щоб почуватися в безпеці. Пополудні по радіо сповістили про капітуляцію, і він, ясна річ, заквапився. Треба було за всяку ціну роздобути машину і спровадити здобич у надійне місце.
Ось чому Бруно мав усі підстави як слід підготуватися до повернення в Гінтергайсберг. Міняючи речі на чорному ринку в Гамбурзі, він по-справжньому осягнув ціну дефіциту. Тепер він почувався цілком самостійною людиною.
Але що буде, коли селяни йому просто скажуть: схованку виявили і товари конфіскували? Чи скоріше наближався він до мети, тим дужче мучила його ця думка. Обливаючись потом, він не давав спочинку ні собі, ні пошарпаній машині. Дорогою раз у раз попадалися біженці, які поверталися до своїх домівок. Декотрі “голосували”, сподіваючись під’їхати на машині, але Бруно мов одержимий пролітав мимо. Невдовзі в його житті мала статися разюча переміна.
Під вечір він щасливо доїхав до відрогів Шварцвальду. Нестерпна задуха віщувала, однак, негоду. На південному заході небо потемніло, враз повіяв вітер, насипав піску в машину. Хоч іще стояла пекельна спека, Бруно підняв шибку. Підйомник праворуч був зіпсований, і шибка навіть при легенькому струсі машини опускалася. Та цій неполадці Бруно не надав ніякого значення. Вперед, тільки вперед! Сімдесят, від сили вісімдесят кілометрів ще лишилось до Гінтергайсберга. Уже вкотре він прикидав собі кругленьку суму за скарб, який з кожною хвилиною наближав Бруно до власного перукарського салону. А того, яку фатальну роль зіграє