Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Ураз він замовк. Підійшов Карамаллум і зупинився перед ним, широко розставивши ноги.

— Хто пройшов Берліном? Що ти белькотів про американців? — грізно перепитав він.

Нещасний перукар зібрав рештки мужності, подумав про Гінтергайсберг, свою здобич і сказав:

— Хіба ви не знаєте, що війна вже три тижні тому скінчилась? Ми програли. Гітлер, я хотів сказати фюрер, наклав на себе руки, звелівши спалити його в ковдрі чи килимі. Кривий… я маю на увазі Геббельса, теж отруївся. І Гіммлер пропав, а Герінга посадили…

йому не дали договорити, хоч усе, що він сказав, свідчило про наближення драматичних подій. Карамаллум розмахнувся і навідліг вдарив в обличчя Бруно. Той зойкнув, з носа ринула кров.

— Щоб це востаннє, — покартав професор сторожа. — Я не терплю жорстокості. Тепер з нього цебенить кров, а кожної ж краплини шкода.

Фон Пулекс, схрестивши руки на грудях, стояв перед Бруно Платом, який більше нічого не міг зрозуміти. Для заляканого безнадійного мрійника війна почалася в ці хвилини знову. Йому здалося, наче він щойно ввійшов у ворота пекла.

Асистент попросив у професора вибачення за свій вчинок:

— Я не міг стриматись, коли ця гайда так безсоромно заговорила про фюрера.

— Розумію тебе, Карамаллуме, однак це слід робити з розумом, без крові. Економія — найперша заповідь. Отже, Плат, що там сталося? Посланий нам долею фюрер мертвий, сказали ви? У ковдрі чи килимі? Так, так… Якась чудернацька мова. Мені подобаються ці інтелектуальні вигадки. Невже я недооцінював вас, Плат? Між слабодухістю та інтелігентністю часом надзвичайно мала межа. Ну й жартівник ви! Може, і я не обергрупенфюрер, а тільки єфрейтор, як ви? Ха-ха-ха-ха!… Виходить, американці, як ви сказали, прорвались. Дивно, що ми й досі не зустріли тих жувачів гумки! Може, вони сховались тут? Заглянь-но під стіл, Карамаллуме…

Сторож спритно нагнувся, по-ідіотському посміхаючись, доповів:

— Противника не виявлено!

Бруно долонею витер кров із губ. Йому з усією жорстокою очевидністю раптом стало ясно, що він під владою двох божевільних. “Мені не слід їх дражнити, а тільки погоджуватися з ними у всьому”, — спробував Бруно тверезо поміркувати. Поводивши язиком у роті, він намацав вибитого зуба. В ударі Карамаллума відчувалася сила слона.

Нестерпний допит припинили, коли в кінці зали рипнули двері. Почулися кроки. Бруно добре розрізняв цей однотонний гупіт чобіт, підбитих гвіздками.

— Що сталося, обершарфюрере? — спитав фон Пулекс. — Сподіваюсь, новини приємні?

Химерно одягнений обершарфюрер, карбуючи крок, підійшов до професора. Він був у військових чоботях, як і передбачав Бруно, і водночас у синій піжамі та якомусь незвичайному френчі поверх неї. Обличчя прибульця було невиразне. Він не звернув ніякої уваги на змордованого в’язня. Віддав честь і чітко доповів:

— Повідомлення з головної квартири, обергрупенфюрере. Наказ: вовк повинен негайно приготуватись до стрибка.

Фон Пулекс узяв паперову стрічку, підійшов до письмового стола і, перебираючи її між пальцями, почав уголос розшифровувати депешу:

— Тру… Тра-а-а… зруйновані. Переходимо в наступ. О годині “ікс” чекаємо на гострі кинджали. Терміново. Одержання підтвердіть усно. Телеграму знищіть…

При яскравому світлі лампи Бруно було добре видно шифр послання.

Фон Пулекс повернувся до зв’язкового.

— Обершарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.

— Півень заспіває на світанку, — повторив зв’язковий і, крутнувшись на каблуці, карбованим кроком вийшов із зали.

Професор потер руки.

— Чув, Карамаллуме, — радісно вигукнув він, — на світанку ми випустимо нашу зграю. Це остаточна перемога, тріумф надлюдини! А в стані ворога буде скрегіт зубовний! Однак до діла. Рохуса посади в пересувну клітку і налаштуй кіноапаратуру. Я хочу зняти швидкісною камерою все до найменших подробиць. Це слід зробити задля науки. Цікаво, як реагуватиме фюрер при перегляді стрічки?

Карамаллум тієї ж миті метнувся до книжкової полиці й заходився знімати книги.

— Єфрейторе Плат, — урочисто виголосив професор. — У житті бувають ситуації, коли навіть сама смерть приносить вигоду. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Але судіть самі: яка буде користь для справи, коли я накажу вас повісити? Я вже мовчу про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.

Захриплим від хвилювання голосом Бруно залепетав:

— Слово честі, професоре, я не дезертир. Я їхав до Гінтергайсберга. Там у мене сховані трофеї: чимало кави, цигарок і найкращого французького коньяку. Навіть португальські сардини в маслі й шкарпетки, запальнички, різне взуття і високоякісні тканини. Все це ви можете взяти собі…

— Не хвилюйтеся, Плат, — заспокоїв його професор. — Хвилювання розріджує кров. Крім того, я обіцяю вам, що вас не повісять. Навпаки, вам буде виявлена честь узяти участь у корисному експерименті. З Вампусом ви вже познайомились кілька днів тому. А сьогодні вам доведеться познайомитися з Рохусом, вершиною моїх досліджень. Але не бійтесь… Цього разу ви, Плат, будете не беззбройний. Я сподіваюся, що ви зможете захищатись. У цьому суть експерименту. Домовились?

Геть спантеличений перукар безпорадно замотав головою. При згадці про огидну звірину в нього лунко забилося серце. Тепер він нарешті зрозумів усе: його використовують як піддослідного кролика. Він у розпачі почав доводити свою невинність і покірність перед професором.

— Повірте мені, пане професор, я перукар, і ви можете пересвідчитись у цьому. Коли ваша ласка, я голитиму вас двічі на день. Я й підстригати вмію, і, як я вже казав, усі товари в Гінтергайсбурзі ваші. Там є і чимало прянощів…

Він замовк, помітивши, що професор його не слухає. “Я міг би порішити цього засушеного професора настільною лампою, якби не було в залі Карамаллума”, — промайнуло в нього в голові.

— У вас кров групи “А”, — недбало зауважив професор, гортаючи свій записник. — З печінкою у вас теж негаразд. Багато пили, напевно? До речі, ви цікавилися своїм родоводом?

Бруно ствердно закивав, запевняючи, що його батьки і предки чистокровні арійці.

— Романський тип. У ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, друзяко, швидше Санчо Панса! Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хотів би, щоб ви цілком усвідомили всю значимість цієї години. Ось чому я вирішив відкрити вам таємницю…

Професор трохи випростався, взявши руки в боки.

— Я вчений, доктор хімії і біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Багато часу я віддав генетиці. У мене пішло десять років на те, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат. Його зміст дорожчий за золото, ця непримітна зовні книжечка містить ключ до найбільшої таємниці людства — як керувати расою, життям.

Він то вимахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, то гарячково гортав сторінки, заповнені цифрами