Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

Бруно закам’янів зі страху. Однак ніщо більше не порушило глибоку тишу. Професор і його сторож, певно, не прокинулися. Бруно вирішив усе-таки спробувати щастя. З викрутки, зігнувши її, він зробив відмичку і почав навмання крутити нею в замку. Нарешті йому пощастило, заскочка відійшла, двері нечутно відчинились. Бруно перечекав хвильку-дві. Як і раніше, довкола панувала тиша, ніде не пробивався жоден промінчик світла. Однак він не насмілився засвітити запальничку і обережно ступив у пітьму, простягнувши руки, як сліпець. Та раптом його пальці торкнулися якогось одягу, і враз він мало не зомлів, коли руки намацали людське тіло. Бруно відскочив, трясучись, ледь чутним голосом попросив вибачення. Йому не відповіли. Тіло лежало нерухомо. Нарешті він наважився клацнути запальничкою. З мерехтливого світла виринув манекен.

Утічак опинився в просторому вестибюлі з кількома дверима, а за два кроки від себе він помітив сходи, що вели вниз. Бруно роззирнувся, і цього було досить, щоб зорієнтуватись. Він погасив запальничку і почекав, поки його очі призвичаяться до темряви. Потім навпомацки рушив до сходів. Досягши першої сходинки, помітив унизу тоненьку смужку світла. Навшпиньки підійшов до поручнів і став пильно вдивлятися згори. У напівпітьмі проступила велика зала. Попід стінами, скільки сягало око, стояли книжкові полиці. Біля першої сходинки знизу він помітив вузькі двері, обклеєні шпалерами. Може, це і є його дорога на волю? Бруно вагався якийсь час, не рушаючи з місця. Шелестіння паперів, чиєсь енергійне покашлювання не давало йому непомітно вислизнути звідси. Десь у куску зали, неприступної для зору Бруно, напевно, сидів і працював професор.

Збагнувши це, втікач усвідомив безвихідь свого становища: адже йому вже не уникнути пояснення — полагодити дверний замок він був не в змозі. Двері, обклеєні шпалерами? Чи видно їх професорові? Чи відімкнені вони?

Розмірковуючи, як знайти вихід із загрозливої ситуації, він почув рипіння дверей. Невдовзі до нього долинув чийсь нерозбірливий голос. Такий тонкий фальцет був тільки у сторожа Карамаллума. Хвилину стояла тиша. І зненацька по всьому будинку розлігся відчайдушний крик, що пронизував усе тіло. Він, без сумніву, пролунав із-за дверей, обклеєних шпалерами. За кілька секунд почувся кволий стогін, який перейшов у хрипіння і скоро зовсім затих. Потім знову пролунав писклявий голос Карамаллума. Сторож мугикав якусь пісню.

Бруно мало не знепритомнів. Професор, безумовно, чув ті моторошні крики — чому ж він не реагував на них? Що скоїлося за маленькими дверима? Він почув важку ходу сторожа, той підходив усе ближче. Враз відчинились двері, обклеєні шпалерами. У вічі Бруно впав замазаний френч Карамаллума. Здорованю довелось нагнутися, щоб пройти у двері. В руках він тримав емальоване відро, наповнене аж по вінця темною рідиною. У ніс вдарив млосний запах, що його Бруно за роки війни навчився відразу розрізняти. Запах крові. Ця потвора щойно вбила когось?

Карамаллум поставив відро на підлогу й замкнув двері. З кутка зали почувся голос професора:

— Я передумав, Карамаллуме. Напій тільки Титуса і Вампуса. Рохуса, в усякому разі, годуватимемо сьогодні не цим ерзацом.

— Але ж Рохус уже кілька днів їсть самі лише консерви, пане професор, — заперечив сторож. — Ви ж знаєте, як я люблю Рохуса. А який він буває вдячний мені, коли я даю йому напитися свіжої крові.

— Ти оглух? — крикнув з кутка професор. — Ну що мені з тобою робити? Три шкури здерти з тебе чи знову зробити укол?

Карамаллум ураз знітився, його одутле обличчя перекосилося від страху. Він пообіцяв виконати все, як вимагав професор.

— Рохус одержить сьогодні те, про що змалку мріє, -діловим тоном заявив фон Пулекс-Дуже довго ми позбавляли його справжнього нектару, та незабаром у нього буде інший раціон. А сьогодні він досхочу насмокчеться з нашого гостя. Інакше навіщо ми його виходжували б? — Розлігся істеричний сміх. — Немовля біля материнських грудей, ха-ха-ха… Цей Плат, проте, битий жук, куди хитріший, ніж гадалося. Півгодини тому він виламав двері. Хотів дати дьору. Як це нерозсудливо. Правда, Карамаллуме?

— Авжеж, авжеж, — шкірився здоровань.

— А зараз стоїть лантухом нагорі біля сходів і не знає, куди йому дітись. Увімкни світло, Карамаллуме, і подивись-но. Він тремтить, як осиковий лист.

Сторож потягся рукою до вимикача. Яскраве світло засліпило Бруно. Голіаф вискнув пронизливо й зажадав, щоб Бруно негайно спустився, а то він, мовляв, допоможе йому це зробити сам.

Сходи закрутились в очах Бруно. Він випустив з рук поручні й покотився вниз. Раптова непритомність врятувала його від відчуття фізичного болю. Карамаллум, ошелешений такою несподіванкою, ледве встиг відскочити вбік. Бруно зачепив відро й розлив усе, що в ньому було.

Непритомність минула швидко. Бруно отямився у шкіряному кріслі й побачив просто перед собою товсті скельця окулярів.

— Нарешті, мій друже, — почув він голос професора. — Що це за витівки, пане Плат? Аж не віриться, що ви були солдатом. От так собі, ні сіло ні впало, непритомнієте. Подивіться, яке свинство ви зробили. Ви розлили щонайменше вісім літрів крові.

Фон Пулекс одійшов трохи, сперся на письмовий стіл і втупився очима в Бруно. Той ще не зовсім отямився. Він завважив, що Карамаллум колінкуючи змивав підлогу в напівтемній залі. Чи це йому не ввижається? Може, він ще перебуває в Сталінграді, промайнуло в голові. Але, повернувши голову до професора, він зовсім спантеличився. Під розстебнутим халатом фон Пулекса Бруно виразно побачив чорну форму. На петлицях френча блищали срібні черепи.

Він пригадав портрет нагорі. І тепер йому все прояснилося. Цей будинок — таємний бастіон фанатиків, які продовжують воювати на свій страх і ризик. Їхнє пристановище ретельно замасковано, інакше його давно виявили б. Але в який спосіб воюють ці фанатики?

Карамаллум скінчив змивати підлогу.

— Готово! — доповів він. — Що маю ще робити, пане професор? Мені дуже кортить наточити з нього крові.

Бруно відчув, що коліна знову не слухаються його. Він пригадав передсмертні крики, що долинали з-за дверей.

— Пане професоре, — заїкаючись пробурмотів він, — у мене два поранення, я нагороджений Залізним хрестом… Я завжди виконував свій обов’язок… Я воював на всіх фронтах…

— Голосніше! — обірвав його фон Пулекс. — Що ви там бурмочете? Плат, друже, візьміть себе в руки! Мужчина, німець, голубоокий, русявий — і такий жалюгідний у вас вигляд! Отже, що ви там говорили про хрест?

Бруно жалісливо переповів усе.

— Постараємось врахувати ваші заслуги, — сказав професор. — А чому ви, єфрейторе, не дослужилися до вищого чину?

Бруно винувато знизав плечима.