Плавучий острiв - Жюль Верн

— Крім того, панове, якщо дехто з вас гадає, що до навали хижаків на Стандарт-Айленд спричинився нещасний випадок на морі, то я… я цього не думаю!

— Але ж тоді це означає, - вигукує Джем Танкердон, якому в словах Габлі Гаркура починає відкриватися істина — що все зроблено навмисне, з певним наміром… як заздалегідь обміркований злочин…

— О! — вихоплюється в усіх учасників наради.

— Я в цьому переконаний, — твердим голосом зазначає Гаркур. — Таку штуку міг утнути тільки наш споконвічний ворог, Джон Буль, для якого всі засоби добрі, коли вони спрямовані проти Стандарт-Айленду!

— О! — ще раз вихоплюється у присутніх.

— Позбавлені можливості знищити наш острів, англійці намагаються його збезлюднити. Ось де узялись ці леви, ягуари, тигри, пантери, алігатори, яких вночі крадькома перекинули до нас з того пароплава!

— О! — гукають усі втретє.

Але це «О!», в якому спершу вчувався сумнів, зараз виявляє впевненість. Так, це помста знавіснілих англійців, які ні перед чим не зупиняються, коли йдеться про ствердження їхньої зверхності на морі. Так! Те судно було нарехтовано для цієї злочинної каверзи; виконавши її, воно зникло! Так! Уряд Сполученого Королівства охоче пожертвував кілька сотень ліврів заради того, щоб зробити життя на Стандарт-Айленді неможливим для його мешканців.

І Габлі Гаркур додає:

— Якщо я наважився сформулювати свої спостереження, якщо мої підозріння перейшли в переконання, то це тому, що пам’ять підказала мені точнісінько такий самий факт, махінацію, здійснену за дуже схожих умов — ганебну пляму того злочину Англія не змила з себе й досі!

— Проте води їй не бракує! — зауважує один член ради.

— Солоною водою нічого не змиєш! — озивається другий.

— Навіть море неспроможне змити кривавих плям з рук леді Макбет[124]! — гукає третій.

Зауважте, що поважні мільярдяни висловлюються в такий спосіб, ще не дізнавшись про той факт, на який посилається Габлі Гаркур.

— Коли Англія змушена була повернути Антильські острови Франції, - веде далі він, — вона вирішила залишити там сліди свого перебування, і які сліди! До того часу ні Гваделупа, ні Мартініка не знали жодної гадюки, але після того, як англосаксонські колоністи покинули цей останній острів, виявилося, що він аж кишить гадюками. Так помстився Джон Буль! Перш ніж накивати відтіль п’ятами, він напрудив землю, яка вислизнула йому з рук, сотнями рептилій, і відтоді ці мерзенні плазуни розплоджуються там без кінця-краю на превелику шкоду французьким колоністам.

Певно, що це давнє обвинувачення проти Англії, яке вона й досі не спростувала, робить дуже імовірним пояснення Габлі Гаркура. Та чи ж можна припустити, щоб Джон Буль забажав спустошити плавучий острів, щоб він намагався вчинити щось подібне на одному з Антильських островів, які належать Франції? Ні один з цих двох фактів не доведено. А все ж мільярдяни вважають, що це достоту так, особливо те, що їх безпосередньо стосується.

— Гаразд! — вигукує Джем Танкердон. — Якщо французи не спромоглися очистити Мартініку від гадів, яких англійці залишили замість себе…

Грім вигуків «ура!», «гіп, гіп!» зустрічає цю вихватку непогамовного американця.

— …то мільярдяни зуміють звільнити Стандарт-Айленд від хижаків, яких напустила на нього Англія!

Новий вибух оплесків, який припиняється тільки на мить, щоб залунати ще дужче, коли Джем Танкердон додає:

— Рушайте ж на свої місця, панове, і не забувайте, що переслідуючи цих левів, ягуарів, тигрів, і кайманів[125], ви полюєте на англійців!

Потому учасники наради розходяться.

За годину, коли виходять друком місцеві газети з стенографічним звітом про це засідання, коли мільярдяни дізнаються, чиї ворожі руки випустили хижаків з плавучого звіринця і кому вони зобов’язані навалою сили-силенної хижих звірів, крики обурення лунають звідусіль, і Англію проклинають разом з її синами й онуками, щоб її ненависне ім’я навічно стерлося з людської пам’яті!

Треба негайно розпочати поголовне винищення звірів, що загатили Стандарт-Айленд., Коли вислизне хоч одна пара хижаків, годі сподіватися на безпечне існування. Вони розмножаться, і тоді вже краще податися жити у хащі Індії чи Африки. Збудувати із криці хитромудру споруду, випустити її на широкі простори Тихого океану, постійно уникати всяких стосунків з підозрілими островами й архіпелагами, вживати усіх заходів, щоб захистити її від будь-яких пошестей чи навал, І раптом, за одну ніч… Справді, «Стандарт-Айленд компані» повинна без жодного вагання подати до Міжнародного суду скаргу на Сполучене Королівство й вимагати негайного відшкодування величезних збитків. Хіба ж не були тут грубо порушені права людини? Так, їх порушили, і якщо будуть докази…

Одначе, як ухвалила рада поважних громадян, треба братися насамперед за найпильніші справи.

Але й мови не може бути про те, щоб людність острова, як того вимагає декілька родин, покинула Стандарт-Айленд і шукала порятунку на пароплавах в обох його портах. До того ж і місця для всіх на пароплавах не вистачило б.

Ні! На цих завезених англійцями звірів полюватимуть, їх винищать, і «перлина Тихого океану» поверне собі свій колишній стан цілковитої безпеки!

І мільярдяни, не гаючись ані хвилини, беруться до справи. Дехто пропонує крайні заходи — затопити плавучий острів водою, підпалити паркові зарості й пустити вогонь на поля й луки, щоб весь цей набрід захлинувся водою чи загинув у полум’ї. Але і той, і другий засіб безсилий проти амфібій, а тому краще вдатися до розумно організованих вловів.

Так