Плавучий острiв - Жюль Верн

Серед мільярдян, які зійшли на берег у порту, небагато охочих заглибитися в середину цього чарівного острова, що цілком заслуговує на щедрі похвали Елізе Реклю. Правда, спека тут стоїть надзвичайна, атмосфера, як у передгроззя, насичена електрикою, і час од часу зриваються страшенні зливи, здатні остудити запал екскурсантів. Треба схибнутися на туризмі, щоб прогулюватися по цій країні. Проте саме так роблять Фрасколен, Пеншіна й Івернес, вирушаючи на прогулянку утрьох, бо ж ніяким способом не можна примусити віолончеліста покинути затишну кімнату в казино перше, ніж настане вечір і вітер з моря почне обвівати узбережжя Маофуги.

Навіть головний інспектор мистецтв і той відмовляється супроводжувати цих божевільних.

— Я розтану в дорозі! — відмовляється він.

— Ну що ж, ми принесемо вас назад у пляшці, - відповідає «Його високість».

Проте ця зваблива перспектива не спокушає Калістуса Менбара, що воліє зберегти твердий стан.

На світанку наступного дня троє друзів покидають Маофугу й простують до столиці острова. Йти, звичайно, жарко; але цю жару цілком можна терпіти в затінку кокосових пальм, канделябрових дерев і заростей кока[121], що його червоні й чорні ягоди яскріють у гронах, немов самоцвіти.

Опівдні перед очима туристів повстає столиця в усій своїй квітучій пишноті — вислів, що цілком виправдується у цю пору року. Королівський палац підноситься немов із середини велетенського букета. Привертає увагу разючий контраст між тубільними хатинами, що потопають у зелені й квітах, і будинками, надто англійськими на вигляд, тими, наприклад, де міститься протестантська місія. А втім, методистські місіонери мають тут значний вплив, і тонганці, чимало з них повбивавши, врешті пристали до їхньої віри.

Зауважимо, до речі, що тубільці не зреклися цілком обрядів і звичаїв, пов’язаних з їхніми канакськими поганськими віруваннями. Верховного жерця вони ставлять вище за короля. За їхніми чудними космогонічними уявленнями[122] важлива роль належить добрим і злим духам. Християнству нелегко буде викорінити табу, що повсякчас залишається у великій шані, і коли його порушують, відбуваються покутні церемонії, під час яких офірують людей.

Фрасколен, Пеншіна й Івернес не відчувають жодного бажання йти до короля Георга, щоб припасти йому до ніг. Цей вислів треба сприймати не в метафоричному, а у власному розумінні, бо тутешній звичай вимагає цілувати ноги монархові. І наші парижани радіють із того, що утримались од цих відвідин, коли помічають на майдані Нукуалофа «туї», як називають його величність, одягненого в якусь білу сорочину й коротку спідничку з місцевої тканини. Це цілування ніг стало б напевне найприкрішим поміж спогадами про їхню подорож.

— Як видно, — каже Пеншіна, — в цій країні бракує річок і струмків.

Справді, в Тонгатабу, на Вавау, як і на інших островах архіпелагу, немає ані рік, ані прісних озер. Єдине, чим обдаровує природа тубільців, це дощова вода, яку збирають у водоймища й ощадно уживають — однаково і підданці Георга І, і їхній володар.

Троє туристів, знемагаючи з утоми, повернулись того ж дня у порт Маофуга і з великою втіхою опинились нарешті в своїй квартирі в казино. Вони запевняли недовірливого віолончеліста, що прогулянка була надзвичайно цікава. Та невважаючи на поетичні декламації Івернеса, Себастьян Цорн усе ж не наважився вирушити наступного дня разом з ними до села Муа.

Другого дня уранці до Сайруса Бікеретафа прийшов капітан Сароль і ось в якій справі.

Близько сотні малайців було завербовано на Нових Гебрідах і завезено до Тонгатабу — орати цілину на землях місіонерів. Закінчивши роботу, малайці очікували оказії, щоб повернутись у свої рідні краї. Може, губернатор дозволить їм зробити цей переїзд на Стандарт-Айленді? Просити цього дозволу й прийшов капітан Сароль. За п’ять чи шість тижнів вони дістануться до Ероманга, і напевно перевіз цих тубільців не надто б переобтяжив муніципальний бюджет. Було б невеликодушно відмовити цим славним хлопцям у такій дрібниці. Губернатор дає дозвіл, за що й дістає подяку від капітана Сароля і місіонерів Тонгатабу, для чиїх потреб і було завербовано цих малайців.

В кого могла б виникнути підозра, що капітан Сароль збільшує в такий спосіб число змовників, що ці новогебрідці прислужаться, коли настане слушна година, і що він дістав нагоду поздоровляти себе з успіхом, зустрівши їх на Тонгатабу й влаштувавши цей переїзд на Стандарт-Айленді?

Настав останній день перебування мільярдян на Тонгатабу, завтра плавучий острів вирушає далі.

Вдень вони ще можуть бути присутні на одній з тих напівгромадських, напіврелігійних відправ, у яких з таким запалом беруть участь тубільці.

Програма цих свят — до них тонганці так само охочі, як і жителі Самоа чи Маркізьких островів, — складається з численних і різноманітних танків. Наші парижани, ласі до таких видовищ, вже о третій годині сходять на берег.

Їх супроводжує головний інспектор і Атаназ Доремюс, що забажав цього разу приєднатися до гурту. Що може бути природнішим, ніж присутність на таких церемоніях професора грації й танцю?

Себастьян Цорн також іде з товаришами, безперечно, цікавлячись насамперед тонганською музикою, а не хореографічними вправами тубільців.

Коли вони прибувають на місце, свято вже в повному розпалі. Тиквенні пляшки з напоєм кави, що здобувається з висушеного коріння перцевого дерева, переходять від рук до рук. До них жадібно припадають танцюристи, чоловіки й жінки, юнаки й дівчата; останніх прикрашає довге, розпущене по плечах волосся, яке вони носять так аж до заміжжя.

Оркестр надзвичайно простий. Його інструменти — гундоса флейта, що зветься фангу-фангу, і з кільканадцять нафа, тобто барабанів, в які б’ють подвійними розміреними ударами, і навіть у такт, як зауважив Пеншіна.

Зрозуміло, що добропристойний Атаназ Доремюс відчуває тільки глибоку зневагу до танців, які не належать до тої категорії, що кадрилі, польки, мазурки