Убік - Філіп Кіндред Дік
Він поклав слухавку, полишивши надію заманити чи якось затягнути роботів-прибиральників у свою захаращену квартиру. Натомість почалапав у спальню одягатися — це він міг зробити без сторонньої допомоги.
Одягнувшись в елегантний темно-бордовий халат, черевики на яскравій підошві з задертими носками і фетрову шапочку з китицею, він почав сновигати кухнею д надії відшукати хоч трохи кави. Однак її не було. Тоді він зосередився на вітальні й знайшов біля дверей до ванної блакитний, вкритий брудними плямами плащ, який мав на собі вчора, та поліетиленовий пакет, де виявив приблизно півфунта справжньої кенійської кави — зважитись на купівлю такого смаколика він міг хіба що обдовбаним. Особливо зважаючи на його нинішній печальний фінансовий стан.
Повернувшись на кухню, Джо попорпався у своїх численних кишенях, шукаючи десять центів, щоб увімкнути кавник. Вдихаючи такий тепер незвичний для себе запах, ііін знову поглянув на годинник — п’ятнадцять хвилин уже минули, тож він енергійно рушив до вхідних дверей, повернув ручку і потягнув їх на себе. Двері не відчинилися. Пролунав голос:
— П'ять центів, будь ласка.
Джо пошукав у кишенях. Жодної монети, жодної.
— Я заплачу вам завтра, — відповів він дверям, знову хапаючись за ручку. Але вони й далі були міцно замкнені.
— Те, за що я вам плачу, насправді безкоштовне. Я не зобов’язаний платити.
— А ми думаємо інакше, — сказали двері. — Можете перевірити договір купівлі-продажу, який ви підписали, купуючи квартиру.
Джо знайшов контракт у шухляді столу. Відколи він його підписав, доводилося частенько туди заглядати. Ну, звісно: за відкриття та закриття дверей було передбачено обов'язковий платіж. Не просто добровільний внесок.
— От бачите, наша правда, — самовдоволено заявили двері.
З шухляди біля раковини Джо Чип дістав ножа з нержавіючої сталі і почав неквапливо викручувати замок на зажерливих дверях.
— Ми подамо на вас до суду, — сказали двері, коли випав перший шуруп.
— Двері зі мною ще ніколи не судилися, — відповів Джо. — Але думаю, що якось дам собі з цим раду.
Раптом у двері постукали.
— Агов, Джо, малий, це я, Джі Джі Ешвуд. І вона тут зі мною. Відчиняй.
— Вкинь за мене монету в отвір, — попросив Джо. — Схоже, з мого боку механізм заклинило.
Всередині дверей задзеленчало, і вони відчинилися. За порогом стояв Джі Джі Ешвуд, сяючи посмішкою. Заводячи дівчину до квартири, він аж світився від лукавої завзятості, сповнений дивного сяйливого тріумфу. Якусь мить дівчина стояла і пильно дивилася на Джо. Очевидно, їй було не більше сімнадцяти: струнка фігура, мідного кольору шкіра, великі темні очі. «Боже мій,— подумав він, — та вона красуня». Дівчина була одягнена в куртку і джинси з полотнозамінника й важкі чоботи, вкриті чимось дуже схожим на справжню грязюку, її сплутане блискуче волосся було зібране позаду і перев'язане червоною банданою. З-під закочених рукавів виступали засмаглі вправні руки. На поясі зі шкірозамінника дівчина мала ніж, рацію і запас їжі та води для критичних ситуацій. На оголеному темному передпліччі він помітив татуювання: Caveat emptor. «Цікаво, що це означає», — подумав він.
— Це Пет, — сказав Джі Джі Ешвуд, із показною фамільярністю обіймаючи дівчину за талію.— Прізвище не має значення.
Квадратний і пухкий, ніби цеглина, що страждає від ожиріння, одягнений у своє звичне мохерове пончо, абрикосового кольору фетровий капелюх, лижні шкарпетки з ромбиками та кімнатні капці, він підійшов ДО Джо, самовдоволено шкірячись кожною молекулою тіла: Ешвуд знайшов щось цінне і, не вагаючись, показував це всім своїм виглядом.
— Пет, це висококваліфікований, першокласний електротестувальник нашої компанії.
— То це ви електричний? Чи ваші тести? — незворушно запитала дівчина у Джо Чипа.
— А ми по черзі, — відповів Джо. Довкола він вловлював нестерпний сморід своєї неприбраної квартири, вона ніби випромінювала сміття і безлад, і він знав, що Пет це вже помітила.
— Сідай, — незграбно сказав він, — я пригощу вас справжньою кавою.
— Яка розкіш, — відповіла Пет, влаштовуючись за столом на кухні. Вона машинально зібрала абияк накидану купу тижневих газет в охайніший стосик. — Містере Чип, невже ви можете дозволити собі справжню каву?
— Джо до біса добре платять,— мовив Джі Джі Ешвуд. — Без нього фірма не змогла би функціонувати.
Потягнувшись, він узяв сигарету з пачки на столі.
— Поклади, — сказав Джо Чип. — У мене майже скінчилися, а я використав останній зелений купон на каву.
— Я заплатив за двері, — нагадав Джі Джі Він простягнув пачку дівчині. — Джо лише вдає, не звертай уваги. Так само, як із безладом у квартирі. Показує, який він творчий. Усі генії так живуть. То де твоє обладнання, Джо? Ми марнуємо час.
Звернувшись до дівчини, Джо зауважив:
— Ти дивно одягнена.
— Я обслуговую підземну кабельну мережу для ві-деофонів у кібуці Топіки, — відповіла Пет. — Там тільки жінкам дозволено займати посади, які передбачають фізичну працю. Саме тому я подалася туди, а не в кібуц у Вічита-Фолз — її чорні очі гордо заблищали.
— А той напис на руці, твоє тату, — це іврит? — запитав Джо.
— Латина, — погляд Пет намагався приховати те, що слова Джо її трохи насмішили. — Мені ще ніколи не доводилося бачити настільки захаращеної квартири. Невже у вас немає дівчини?
— У цих типів — експертів з електроніки — немає часу на дурниці, — роздратовано заявив Джі Джі Ешвуд. — Слухай, Чипе, батьки цієї дівчини працюють на Рея Голліса. Якби вони знали, що вона тут, то зробили б їй лоботомію.
— Вони не знають, що у тебе контрталант? — запитав Джо, звертаючись до дівчини.
— Ні, — вона похитала головою. — Я й сама цього не усвідомлювала, аж поки ваш скаут не сів поруч зі мною в кафетерії кібуцу й не розтлумачив мені. Можливо, це правда, — Пет стенула плечима. — Можливо, ні. Він сказав, що з вашим тестувальним обладнанням ви зможете надати мені об'єктивний доказ мого дару.
— А як ти почуватимешся, — запитав Джо, — якщо тести покажуть, що він у тебе і справді є?
Подумавши, Пет відповіла:
— Це видається таким... негативним. Я ж нічого не роблю: не пересуваю об'єкти, не перетворюю каміння на хліб, не народжую без зачаття і не зцілюю хворих. А також не читаю думок. Не заглядаю в майбутнє — у мене
