Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

До пірсу маєтку швартувалися вже глупої ночі. Перед трапом віконт тепло попрощався з Самусом і доброзичливо — з Нодом. «Порушники кордону» зійшли на пристань, де чекав схвильований тривалою затримкою їх прибуття Планс.

В ошатному палаццо, що стояв серед парку, світилося кілька вікон на першому поверсі.

— Їдальня та вітальня, — пояснив Самус.

Над деревами здіймалася освітлена ліхтарями вежа-обсерваторія. Зблизька вона виявилася масивною та високою спорудою — справжнім замком. З пристані до особняка вели стрімкі сходи, обсаджені трояндовими кущами, однак барон запропонував скористатися ліфтом. Розповів, що торік він одним з перших у Ланоді спорудив підйомник між пристанню та берегом. Ліфт доправив їх до холу на першому поверсі палаццо. Там цілком зберігся дух старовинних розкошів — мозаїчний пальмовий паркет найвитонченішої роботи, шовкові шпалери ручної роботи, розписний плафон стелі.

— Плансе, покажіть панові Ноду його апартаменти, — наказав Самус. — Вечеряємо за півгодини.

— Я не голодний — погодували на катері, — зауважив Нод.

— А ми з Аркаланом лише чаю попили за розмовою, тому не барися — хутко у душ, і до столу!

Апартаменти, відведені Нодові, містилися на другому поверсі — три кімнати та санвузол, що блищав світло-синім мармуром і позолотою. Вікна передпокою виходили на море, яким пролягла срібна доріжка від Рела. У шафах Планс розклав та розвісив речі. На столі стояв графин із холодною водою, на буфеті — якийсь алкоголь. Під балконом у спальні було видно сонний став, обсаджений кипарисами, заплетеними квітучими ліанами. Посеред ставка дзюрчав фонтан, зроблений у формі скляного, підсвіченого зсередини снопа з кільканадцяти квітів мальви. Кімната, що, ймовірно, мала правити за кабінет (у ній були чималий письмовий стіл, кілька крісел, столик з газетами за минулий тиждень та шафа з книжками), виходила еркером на кам'янистий обрив, що закінчувався нешироким піщаним пляжем. Звідти долинало хлюпотіння хвиль.

Прийнявши душ та перевдягнувшись, Нод спустився до їдальні. Самус уже був там. Він за обидві щоки наминав салат з лангустами, запиваючи лимонним соком, змішаним з білим сухим вином. Поряд лежали кілька розкритих конвертів з листами.

— Сідай, — ледь прожувавши, сказав барон. — Скуштуй!

Не встиг Нод підсунути свій стілець, як Планс уже поставив перед ним тарілку та келих, одразу наповнивши їх. Смакувало чудово.

— Дякую, Плансе, — барон витер серветкою підборіддя. — Ми самі впораємося. Відпочивайте.

— Як накажете, Ваше гоноровосте, — камердинер вийшов.

— Щось важливе? — Нод вказав на листи.

— Цей, може бути, — Самус дістав з-під споду паперів ще один, невідкритий конверт. — Тут, як бачиш, немає зворотної адреси. — Він розрізав конверт та вийняв з нього аркуш, відразу поглянувши на підпис. — «Кухарчук Раді»?! Не знаю такого.

— А що пише?

— Дурисвітство якесь. Ось послухай! Ні тобі доброго дня, ні іншого вітання. Просто одразу: «Пательня геть розжарена. На кухні в Аріоді хазяйнують бруднорукі. Жодної страви не здатні приготувати. Те, що подають, їсти небезпечно! Нехай Хтар виїсть їх печінки! Рибу купують у брудній лавці старого Пакануса, що у провулку Сапукарів...»

— Хто такі Сапукари? — запитав Нод.

— Колись була у Аріоді така сумновідома родина шахраїв. Вони торгували підробками. Замість хутра білої лисиці — котячим, замість делікатесного м'яса диких муфлонів — домашньою старою бараниною, замість антикварних...

— Гаразд, зрозуміло. Що далі у тому листі?

— На ось, поглянь, — Самус передав аркуш.

— Так... «у провулку Сапукарів, — читав Нод. — Аж тричі на тиждень — у понеділок, середу та суботу. Зранку, ще до відкриття...» А коли зазвичай відчиняються шахрайські крамниці?

— Тих шахраїв, мабуть, вже давно немає. Кого вислали зі столиці, а хто і на каторзі сконав. Зараз там звичайні харчові крамниці та пекарні. А коли вони відчиняються, запитай у Планса. І що тобі з того?

— Хіба досі не зрозумів? Прочитай підпис у зворотному напрямку. — Нод повернув лист.

— «Кухарчук Раді». Та це ж від Ідара!

— Завтра який день тижня?

— Середа! Плансе! — барон натиснув кнопку електричного дзвінка.

— Ваша гоноровосте, — миттєво, ніби чекав за дверима, з'явився камердинер.

— О котрій годині в Аріоді зазвичай відчиняються продуктові крамниці?

— Це залежить від того, де саме вони знаходяться, — звів очі догори камердинер. — У Тасавському передмісті...

— У провулку Сапукарів! — нетерпляче перервав Самус.

— Там о десятій. Однак ми не купуємо там харчів для Вашого столу.

— Не про те мова, Плансе. Ми з паном Нодом виїдемо о шостій. Нехай підготують «Фурію».

— Яку саме, пане бароне? — камердинер знову намагався не виказувати подив.

— Ммм... жовту... Ні, чорну!

— Що воно за фурії? — запитав Нод.

— Ранком побачиш. Зараз спати, бо день сьогодні був важкий, а завтрашній буде не легший.

Щойно Нод на широкому ліжку, під темно-синім шовковим балдахіном торкнувся скронею подушки, його повіки зімкнулися самі собою. У прочинене вікно долинало Дзюрчання скляного водограю, яке непомітно змінилося бурчанням короля Горанга:

— Бачу, ти вже дістався резиденції нещасного Брийома. Як тобі у пам'ятному маєтку Азборанів? Утім, ліпше скажи, чи немає звісток від Еради?

— Та звідки їм узятися, Ваша величносте! Ми ж лише добу тому попрощалися з Рамиром! Чи не могли б Ви приходити уві сні до нього, як оце до мене?

— Розумієш, я привид Королівського палацу — резиденції Престолу Ланоду. Твого престолу у майбутньому...

— Та пам'ятаю я! Скільки можна нагадувати?!

— Ми з тобою родичі, хоч і дуже далекі, — тоном викладача далі говорив король. — Тому до тебе я маю змогу дістатися уві сні, а до Рамира — ніяк.

— Шкода! — засмутився Нод. — Скажіть, а Престол Ланоду справді концентрує якусь «сакральність»? Мені днями про це розповів один жрець у Гирлоні. Втім, я вважаю, що то якась маячня забобонна для марновірних, словом, вигадка жерців.

— Я колись теж так думав, — ностальгічно зітхнув Горанг, — та коли опинився у потойбіччі, зрозумів, що жерці не такі вже й фантазери, бо тепер я існую завдяки енергетиці Престолу.

— То виходить, Престол — такий собі акумулятор живлення привидів?

— Ні!!! — енергійно заперечив Горанг. — Престол наділяв сакральною силою усіх королів з династії Вепрів. Позаяк я останнім з них посідав трон, мене ця енергетика живить і у потойбіччі.

— А якщо я таки посяду трон, ця сила перейде до мене? — запитав заінтригований Нод.

— От