Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

— Це неможливо, — відповів їй через плече капітан. — Ліпше пильнуйте, аби не послизнутися.

Йти довелося мало не під половиною міста. Час від часу їм траплялися вертикальні колодязі для стікання дощової води, зараз, на щастя, сухі. Зо два рази втікачі чули, як вулицею над ними мчали машини із сиренами. Години за дві вони, нарешті, дісталися потрібного капітанові колодязя, зі стіни якого стирчали металеві скоби. Рей поліз першим. Він зсунув металевий люк, і на підлогу впало холодне світло Ріна. У цілковитій тиші інші також піднялися нагору — спочатку Еда, тоді Рамир. Виявилося, що колодязь знаходиться під ґратчастим парканом дальньої сторони парку, який князь роздав заможним підданим для облаштування персональних альтанок. Паркан спускався стрімким схилом до берега і на кілька метрів занурювався у нерухому воду. У місячному світлі унизу чорнів силует човна, прив'язаного до металевого прута огорожі. Тримаючись за паркан, троє втікачів дісталися води.

— Наразі усе за планом, — підбадьорив молодих людей капітан. — Ерадо, Вам доведеться лягти на дно.

Дівчина слухняно виконала прохання. Рамир без слів зрозумів, що має сісти на весла — звук мотора міг привернути небажану увагу. Капітан сів на кормі.

Море, на щастя, залишалося спокійним, однак йти човном довелося мало не до світанку. Нарешті попереду виник темний силует вантажного судна. За ним оддалік бовванів неодмінний сторожовик з ланодської ескадри. Капітан намагався кермувати човном так, щоб суховантаж затуляв їх від військового корабля. Вони підійшли до борту ваговоза, звідки вже скинули драбинчастий металевий трап. Капітан піднімався першим, Ерада за ним, а Рамир ще мав потопити човен. Зачепившись ногами за нижню поперечину драбини, він зависнув униз головою, і вхопившись за ніс човна, перекинув його так, щоб зачерпнути якнайбільше води. Човен пішов на дно. Висячи сторч головою, хлопець зауважив якийсь темний силует неподалік судна. Майнула навіть неадекватна думка про крега, яку він миттю відкинув. Напруживши м'язи пресу, Рамир вхопився за драбину і видерся на облавок корабля.

Їх зустрів мовчазний чоловік у формі капітана цивільного флоту. Його акуратна сива борода різко контрастувала з обвітреним, засмаглим обличчям, яке освітлював корабельний ліхтар. Ледь привітавшись, він ковзнув поглядом по картузу, якого Еда низько насунула на брови, та повів утікачів кудись униз. Дорогою їм не трапився жоден член команди. У трюмі капітан сховав своїх гостей у вузькому закапелку, який затуляли тюки бавовни. За кілька хвилин завібрувала підлога — корабель рушив. Утікачі спробували заснути.

Горанг у нічній розмові з Нодом зауважив, що також не схвалює того, що беручка директриса в один день перебрала на себе керівництво всією операцією, проте визнав, що наразі на це немає ради. Побідкавшись непевністю обставин та розповівши, що становище королеви Ауранії викликає дедалі серйозніше занепокоєння, він вже збирався дати парубкові спокій, проте раптом пригадав, що хотів розповісти про несподівану шляхетність та відвагу колишнього кухарчука, який нині ходив у фаворитах королеви.

— Уявляєш? Здавалося, що воно геть ніяке — таке собі задоволення для ліжка. Та коли королеві стала загрожувати справжня небезпека, Ідар зумів організувати відданих їй гвардійців, забезпечив цілодобову охорону королівських покоїв, сам контролює приготування для неї їжі та питва і потай передає її таємні вказівки вірним людям.

— Гадаю, його можливостей вистачить ненадовго. Он у Гирлоні вже навіть канцлер за Імперію руку тягне, — зауважив Нод.

— Така вже вдача у царедворців — вчасно перебігти на бік сильнішого, — компетентно пробурчав король. — А кухарчука справді приберуть, щойно заколотники впораються зі своїми нагальнішими завданнями, бо у глибокому особистому горі Ауранія стане зовсім вразливою.

Нод та Самус поснідали у готельному дворі. Поводилися гамірно. Барон повсякчас підганяв обслугу, голосно наголошуючи, що вони квапляться у далеку путь. Нод замовив їжі із собою. На шістьох. Лишаючи чайові, мимохідь пояснив кельнерам, що крім водія і камердинера, з ними поїдуть одна вельми вибаглива до харчів молода особа та знайомий службовцям готелю Рамир.

За цим метушливим сніданком спостерігали, сидячи у сусідньому шатрі за кавою, двоє молодших членів дипломатичної делегації Межимор'я. Вони бачили, як камердинер з водієм вантажили валізи у місткий багажник баронського лімузину, як Самус та Нод сіли до машини і та, зробивши широкий розворот, велично випливла з двору.

Лімузин поїхав угору неширокою вулицею, яка вливалася до жвавої автостради, що вела із Князівства на північний захід до столиці Ланоду — Аріода. За кілька хвилин швидкого руху друзі опинилися у тунелі, що виводив шосе на рівнину, бачену позавчора Нодом та Рамиром з даху Історичного музею. Вже коли було видно Північний міст через Ардану з прапорами над прикордонним пунктом на середині, Самус раптом наказав водієві різко звернути ліворуч, на нешироку дорогу, що йшла вздовж річки на південь і ховалася у гаєчку.

За півгодини машина зупинилася на узліссі. Там Планс із подивом вислухав наказ барона їхати самому через прикордонний пункт у Арді та приготувати усе для їх із Нодом прибуття до маєтку сьогодні пізнього вечора. Машина рушила вказаним напрямком.

— А ми підемо до «Зоряної вежі» морем, — пояснив Самус Нодові. — Знаєш, без документів перетинати прикордонний пункт усе ж небезпечно, а твоя клубна картка Банку тут не підійде — це тобі не готель.

— Хіба тебе перевірятимуть прикордонники?

— Звісно, ні! Перехід кордону без догляду — це привілей титулу. Проте на тебе він не поширюється, бо ти в нас ще підпільний герцог. Принаймні, до часу.

Вони пішли униз за течією Ардани і за двадцять хвилин дісталися виїзду на ґрунтову дорогу. Там на узбіччі чекав пошарпаний та бруднуватий мікроавтобус. Поряд — двоє чоловіків.

— Знайомтесь, — Самус потис їм руки, — це Фрей та Стаф. Вони доправлять нас до «Вежі» морем.

У неговірких сьогодні чоловіках Нод відразу впізнав рибалок, чию розмову про крега він мимоволі підслухав у прибережній кав'ярні. Мікроавтобус неспішно поторохтів звивистим шляхом угору і за півгодини вибрався на невеликий вигін, з якого відкривалося море. Там Стаф висадив їх із Фреєм, а сам повів бусика до Арда. Крутою стежиною, з якої повсякчас зривалися кам'яні осипи, вони утрьох спустилися на пляж і опинилися зовсім неподалік місця «вікопомної» кораблетрощі — з іншого боку скелі, з якої нещодавнім ранком Нод з Рамиром дивилися на маяк над Ардом. У сотні метрів від берега на двох якорях стояв баркас. Море завмерло у штилі. На половині висоти прибережного обриву прямо з каменя било джерельце, скидаючись на берег двома цівками водограю, який лишився