Відродження-4 - Кулик Степан

— Гм… У гоблінів, значить… — промовив задумливо лицар. — Гм… Мені, знаєте, теж доводилося кілька разів бити цих недомірків. Але такий браслет жодного разу не траплявся.

— Пощастило… — розвів я руками.

— Так буває, — напівобернувся до нас Карл, що, як я й думав, уважно слухав мою розповідь. — Успіх, як жінка. Одному тільки підморгує, а іншому — все й одразу. Ми з Бертом кого тільки не били. Одного разу навіть гірського огра вдалося завалити. Але нічого, дійсно вартого, жодного разу не траплялося.

— А кольчуга? — не погодився з товаришем Берт.

— Так… — кивнув Карл. — Кольчужка була знатна. Срібна… Але на двох не ділиться. Тож ми її продали. А за ті гроші майже два тижні гуляли. До речі, мілорде… Як думаєте, той маг саме за нами полював чи ми йому випадково підвернулися?

— Поняття не маю… — знизав я плечима. — Не встиг розпитати. Рубонув з усієї сили. Побоявся, що він втече або ще щось вичаклує.

— І правильно зробили, — заспокоїв мене лицар. — З магами інакше не можна. Трохи загаєшся — і все. Так що, ще раз дякую. Ви без перебільшення всіх нас урятували.

— Вовк...

— Що? — усі дружно обернулися до Сашки.

— Вовк там, — повторила дівчина, показуючи рукою на ліс. — Я бачила. Великий…

— Дурниця, — відмахнувся сер Такс. — Влітку вони рідко збираються у зграї. А самотній вовк ніколи не нападе. Розумний звір… На рожен не лізе. Тим більше, вдень… До речі, у вас дуже пильне око, пані. Побачити звіра у лісі… Хоча, про що я. Звичайно, ви ж лучниця.

— Ні, — не прийняла комплімент Сашка. — Просто він дуже величезний. Майже як наші мули. І забарвлення світлого…

— Величезний, як мул і світло-сірий? — повторив лицар, підводячись у стременах і оглядаючи округу. — Панове, не хочу вас лякати, але, схоже, у нас проблеми.

— Що таке?

— Можливо, міледі помилилася… Але, якщо це те, про що я думаю… нас переслідує Сіра Смерть.

— Біла, чорна, сіра… та хоч буро-малинова… — пирхнув Карл. — Начебто є різниця, в якому одязі вона прийде.

— Цить, дурню! — штовхнув його кулаком у бік Берт. Потім глянув на лицаря. — Ви впевнені, мілорде?

— Не я ж його помітив, — знизав плечима той. — І так, дуже хотів би помилитися.

— А мені хтось пояснить, про що ви говорите? — Не втрималася Сашка. — Що я бачила? Яка ще Сіра Смерть?

— Перевертень... — чомусь понизив голос сер Такс. — Великий, злий і майже безсмертний.

— Майже? — схопився я за слово.

— Ну… — пожував губами лицар. — Кажуть, одного разу його вдалося так сильно поранити, що він утік. А ось убити... Як ви самі розумієте, ще ніхто не зміг. Інакше його б тут не було. Тож раджу приготуватися.

— Може, поставити обоз у коло?

— Ні… Як не дивно, але ні він, ні його зграя ніколи не чіпають тварин. Вбивають лише людей. Тож про обоз можна не турбуватися. Самим би вціліти.

— Гурман, трясця… — сплюнув я. Хотів ще кілька слів додати, але якраз цієї миті пролунало гучне, протяжне виття, підсилене лісовим відлунням.

— Не помилилася… — зітхнув сер Такс. — Зараз почнеться.

І тільки він це сказав, з підліску показалося десятка півтора сіроманців. Не надто більших за звичайних звірів, але й не менші того, що я вбив поряд з печерою.

«Молодий вовк. Рівень 4. 350 ХП» — погодилася зі мною Система

— Поки що нічого особливого, — сказав я, зістрибуючи з коня. Оскільки рубати звірів із сідла було б незручно. — Є хвіст такого у трофеях. Навіть трохи більшого.

— Це лише перша хвиля, — порадував мене лицар, теж спішуючись. — У другій будуть більші звірі.

— І багато цих хвиль?

— Три… У першій — дюжина молодняку. У другій – шестеро звичайних. А в третій — троє. Зате, ветерани-самітники. Кожен легко з молодим ведмедем упорається.

— А перевертень?

— Ватажок покажеться тільки якщо нам вдасться звід зграї відбитися. Так, лучники! — глянув на Сашку та найманців. — Не кваптеся. Притримайте бодай по дюжині стріл до кінця. Перевертень дуже швидкий. І якщо його одразу не підранити, а краще — стриножити, буде важкувато.

— Я почула, — кивнула Сашка і спустила тятиву. Шелест стріли, вереск від першого поранення, і вовча зграя, що завмерла на узліссі, кинулася на нас.