Відродження-4 - Кулик Степан

Пощастило… Знову… Мабуть, я в цьому світі ще комусь дуже потрібен.

Виждав трохи… Якщо «Лють» у здвоєній комплектації, то між залпами зазвичай не більше десяти секунд, але другого удару не було. Можна видихати, підніматися і рухатися далі... Сподіваюся, не лише я один уцілів.

Ось тільки полежу трохи... Зовсім трошки на зорі помилуюся. Які вони гарні... спокійні і байдужі до всієї цієї мишачої метушні, що називається життя.

Зірки справді чудові. Яскраві, великі, якими вони бувають тільки в тиху, літню ніч. І, якщо ти нікуди не поспішаєш хоча б до ранку, до того ж виспався вдень, то ними можна милуватися нескінченно.

Попискують у траві цвіркуни, шелестить листям ліс, на твоєму плечі дивиться сни і розмірено сопить носиком дівчина. Ось промахнула над галявиною безшумною тінню велика сова... А все, що буквально секунду тому гуркотіло у вухах і палахкотіло перед очима, лише уламки спогадів... Настільки тісно перемішаних з уявою, що здебільшого вже й не спогади, а звичайні нічні кошмари, знайомі всім , хто хоч одного разу побував у справжньому бою.

І все ж таки… щось було не так. Не тиша ж вирвала мене зі сну, змушуючи стривожено прислухатись і, вже майже звично, шукати долонею руків’я меча. Полежав трохи нерухомо, намагаючись зрозуміти, що за звук міг мене потривожити? Але так і не зрозумів... А тривога, тим часом, уже на всю кричала всередині, вимагаючи негайно схопитися і...

У тому й річ, що, перш ніж смикатися, добре зрозуміти б, що саме далі робити?

Насилу стримався. Озирнувся, скільки зміг зачепити очима, не повертаючи голови і дозволяло світло від уже пригаслого багаття.

Вози на місці, мули теж сплять або пасуться, не виявляючи жодного занепокоєння. Мої товариші — на місці. Тільки найманців бракує, але з цими все зрозуміло… Напевно, на сіновалі. В обох хатах, що метрів за двадцять від обозу, темно, тихо... Навіть кури в курнику не шебаршать.

От чортова параноя, ні вдень, ні вночі від неї спокою немає.

Хотів уже повернутися набік і спробувати пошукати якийсь приємніший сон, ніж перегляд битв, але саме в цей момент пролунав тихий тріск сухої гілки. Такий тихий, що якби я не був насторожі, то й не почув би. Але я пильнував... а гілки самі по собі не хрумтять.

Довелося таки лягати на бік.

Звук долетів з далекого краю узлісся, яке мені не було видно. Тому довелося повертатися обличчям у той бік. Про всяк випадок розігруючи цілу виставу, з сопінням, покректуванням і прицмокуванням... весь набір поведінки людини міцно сплячої, у якого затекло тіло, і вирішив змінити позу.

От щоб він здох, якщо я все це зображаю перед якимсь лісовим мешканцем, що необережно наступив на гілку.

Полум'я вогнища виявилося за спиною, так що обличчя в тіні і можна не побоюватися, що непроханий гість, якщо він, звичайно, є, зможе помітити, що я пильно вдивляюся в ніч, широко розплющеними очима.

Хвилина... друга...

Повіки стають важчими. Все складніше переконати себе, що я не дую на холодне, та не закрити їх.

«Рахую до ста… — даю собі останню установку, приблизно через десять хвилин. — А потім відбій ... »

Дорахував до сорока восьми…

Не поворухнувши жодною гілкою, від густого чагарника відокремилася велика пляма, що нагадувала контурами людини, і була темніша, ніж стіна дерев. Завмерла, ніби прислухаючись, а потім, трохи відійшовши від узлісся, знову зупинилася, повернувшись обличчям до хат.

Маг, — а хто ж ще? — підняв руку з такою самою чорною палицею, навершя якої горіло тьмяним фіолетовим вогнем, і змахнув нею у наш бік… По обличчю ковзнула швидкоплинна приємна прохолода, наче краєчком легкої тканини зачепило. Сашка забурмотіла щось і потягла на себе краєчок плаща, намагаючись укутатися якомога щільніше.

Маг ще трохи почекав, а потім простяг руки до хатин, ніби хотів дотягнутися долонями до їхніх стін, і завмер.

«Гм, і що тут відбувається? Це я став випадковим свідком чужих проблем… Чи не випадковим і не зовсім чужих?

Хвилину чи дві не відбувалося нічого. А потім в обох будинках почувся незначний шум, і двері почали повільно відчинятися.