Відродження-4 - Кулик Степан

Наступний напад стався ще через день. Цього разу за видна. Використовуючи вбудовану в інтерфейс карту, я намагався вибирати такий маршрут, щоб рідше траплятися на очі, і обходив боком усі зустрічні села. Але цей хутір, з двох хат, лежав дуже незручно: щоб обігнути його, довелося б добрих верст п'ятнадцять накинути. Північніше карта показувала болото, південніше яри... напевно теж болотисті, оскільки між ними петляла невелика річечка. Вона ж впадала в річку соліднішу, а та — у свою чергу, нахабно перерізала нашу дорогу. І перейти її можна було лише у трьох місцях. Через міст і два броди.

Міст я забракував одразу, оскільки його було зведено біля досить великого села, з невигадливою назвою — Мости. Один брід — поряд з цим хутором. А другий — надто далеко. Ми й так ледь вкладалися в графік, тож зайві версти були зовсім ні до чого. Вирішив ризикнути.

Хутір, як хутір... Дві доволі просторі хати. Декілька господарських будівель. Криничний зруб із журавлем. Великий город, обнесений щільним тином для захисту від охочої до овочів звірини. Невеликий вигін для молодняку, огороджений жердинами. У ньому пасеться лоша і пара телиць. Там же і десятки два курей бабраються. Червоняво-золотистий красень півень, з величезним гребнем і намистом, скосив на нас одне око, мовляв, хто такі? Потім змахнув крилами, злетів на жердину і голосно прокукурікав.

На його горласте «Ку-ку-рі-ку!» з-за однієї з прибудов вийшла парочка кудлатих псів, тієї породи, що віч-на-віч вовка душать.

Пси ворожості не виявляли. Мабуть, вивчені були на звіра. Але, для страху, один з них кілька разів глухо загарчав.

На його рик чи крик півня, з однієї із споруд вийшов бородатий чоловік. У домотканому одязі та з вилами в руках. Голова, як вороняче гніздо, стільки у волоссі сухих стебел. Мабуть, укладав сіно чи солому. Дивиться з лінивою цікавістю. З одного боку, цікаво… Очевидно, не кожного дня гостей приносить. З іншого — заявилися непрохані, від роботи відволікають. А сільське життя просте: сам полінуєшся, ніхто інший за тебе роботу не зробить.

Трохи згодом, на порозі однієї з хат жінка показалася. Молода… судячи з повної і не відвислої пазухи, а так — піди розбери: хусткою по самі очі закутана. За нею і дві дитячі голови виринули. Саме між одвірком і спідницею. У цих оченят аж блищать від захвату. Видно, не бояться тут чужинців.

— Доброго здоров'я, господарі… — зобразив у бік чоловіка легкий уклін Берт. Найманець із простолюдинів, йому, на відміну від нас із сером Таксом, не ганьба першим із селянином привітатися. — Не заперечуєте, якщо ми поряд з вами пообідаємо? Скотині відпочинок потрібен… Та й криниця у вас… не доведеться джерело шукати.

— Ставайте… — знизав плечима господар, мовляв, місця багато, не шкода. Але, подумавши, махнув рукою, показуючи напрямок. — Он там краще. Якраз пару днів як трава скошена. Не витовчете.

Потім ще трохи подумав і додав невпевнено.

— Учора хліб спекли... можемо продати пару... Капуста квашена знайдеться. Гриби солоні. Ну і, взагалі… якщо щось із запасів треба, скажіть Марті. Про ціну… еее… не турбуйтеся, домовимося.

Ще трохи подумав, затримавши погляд на Сашці.

— А якщо, благородна пані забажає, чого більше підходящого їй, ніж похідна їжа, то дружина може яєшню на сметані підсмажити. Молочко парне. Або сирок…

— Від омлету я б не відмовилася, — відразу відгукнулася Сашка, бо смажене м'ясо вже реально обридло.

— Гм… — пошкріб підборіддя Карл. — Міледі права. І, якщо є можливість, чому б нам усім не урізноманітнити раціон. Гей, красуне, — обернувся до господині. — А що, кури добре несуться? Яєць на нас вистачить?

— Хвала Творцю, не скаржимося… — м'яким, грудним голосом відповіла та. — Якщо не більше ніж по дюжині на кожного, то має вистачити.

— Цих не рахуй, — махнув убік візниць, що вже заводили вози в коло. — У них свої порядки. — І додав багатозначно. — Магія...

— Знаємо, — кивнула молодка. — Мабуть, не дикі. Хоч і під лісом живемо... Скажете, кому як готувати? Міледі на сметані це зрозуміло. А решті? На грибах, на шинці чи на салі? Тертим сиром і зеленою цибулькою присипати?

— Еее... — голосно проковтнув слину Берт. — Ти цеє, красуне... ось, все що сказала, все й зроби. І побільше…

— І взагалі, — підтримав товариша Карл. — Все, що в печі є, мечи на стіл. Грошима не скривдимо? Так, ваша світлість? — глянув на мене лукаво, примружившись. — Уже тиждень як лісами тягнемося. Хіба можемо один раз нормально поїсти?

— Не заперечую… — я стрибнув із сідла, підійшов до молодиці і простяг їй кілька срібних монет. Судячи з очей, що здивовано розширилися, добряче переплатив. Ну, нічого... Шкода, льодяників немає, діток почастував би.

— Дякую, — прийняла молодиця гроші, машинально сіпнулася рукою до коміра сукні, мабуть, хотіла звично сунути їх за пазуху, але в останній момент утрималася — посоромилася.

— Ви що ж, на два будинки господарюєте? — не стримав я цікавості, бачачи, що з другої хати так ніхто й не показався.

— Брат із дружиною та сестрою в полі, — відповіла та. — У лісі шматок ріллі розчистили. Надвечір повернуться. Ну, ви розташовуйтесь ... відпочивайте. Я швидко… — і шмигнула до хати.

Хазяїн, бачачи, що все налагодилося, постояв ще хвилину, а потім, оскільки ніхто з розпитуваннями не ліз, мовчки розвернувся і повернувся до перерваної роботи.