Відродження-4 - Кулик Степан
Як не спритна була Марта, а в тіні, та на м'якій траві так добре лежати, що я мало не задрімав. Не заважали навіть дітлахи. Яких, загалом, виявилося аж п'ятеро... Приблизно сім-десять років. Дві дівчинки та три хлопчиська. Дівчата оточили Сашку і щось навперебій їй розповідали, раз-пораз заливаючись дзвінким реготом. А хлопчаки приліпилися до обох найманців і безбоязно щось випрошували. Не здивуюсь, якщо просили з луків постріляти.
— Може, заночуємо? — запропонував сер Такс, розпростершись поряд. — А то й справді, сьомий день ідемо так поквапно, наче хтось гониться. Люди нічого, люди все витримають. А мулам і коням трохи роздиху не завадить. Трохи часу втратимо, проте далі набагато швидше підемо. На одне вийде...
— Чому ні? — знизав я плечима. Місце для відпочинку було справді чудове, та й моя параноя мовчала. — Ви маєте рацію, шевальє, невеликий перепочинок не зашкодить. Вирішено… Залишаємося тут до першої зірки. А час… що ж, наженемо. Тим більше, що поки ми й не запізнюємося. Головне, щоб потім без затримок...
Я вивів карту перед очима.
— Половина шляху позаду… Сподіватимемося, що й надалі дорога не ускладниться. Ну, чи хоч би, не набагато.
— От і гаразд… — промимрив лицар, заплющуючи очі.
Я наслідував його приклад і, навіть не помітив, як заснув.
У себе прийшов від дивовижних ароматів. Навіть не уявляв, що звичайна яєчня може настільки апетитно пахнути. Ні, що не кажіть, а коли за куховарство береться справжня майстриня — магія може відпочивати. А наша господиня, схоже, якраз і була з тих жінок, котрі й уміють, і люблять готувати.
Так, є такі… Ті, хто вважає чи не єдиним сенсом життя, — смачно нагодувати свого чоловіка. І нам сьогодні пощастило опинитися у гостях саме такої господині. Я навіть позаздрив трохи і по-доброму чоловікові Марти. А коли зачерпнув із великої миски першу ложку яєчні, яка буквально розтанула в роті, залишаючи неймовірний смак смажених у сметані грибів, то позаздрив уже й не трохи…
А потім пізній обід плавно перетік у ранню вечерю... До господині приєдналися невістка і сестра, що повернулася з поля. Остання — молода, миловидна реготушка років двадцяти, явно не цуралася чоловічого спілкування. Наші найманці, принаймні були зовсім не проти за нею погуляти, незважаючи на не надто схвальні погляди братів. Я навіть трохи напружився... Але, обійшлося. До молодиць вояки не чіплялися, а дівчина… діло молоде. Та й далі загравань справа не пішла. Оринка якось дуже спритно, необразливо і чітко окреслила межу допустимого, так що наші вусані швидко охолонули і надміру рук не розпускали.
— От бісова дівка, — пробурчав Берт, пестячи поглядом струнку фігурку. — Тільки оскому набила.
— Так… — зітхнув Карл. — Я б з такої сіно прим'яв...
— І хто ж вам заважає? — глянув на них з явним подивом сер Такс, зиркнувши на Сашку. Але та була залучена до якоїсь серйозної гри з дітьми і нічого не чула.
— Так, не дається... — розвів руками Берт. — Я й так, і так… а вона ні в яку… І бачу, що не проти. Настільки то уже я в бабах ще знаюся. А в останню мить вивертається і вдає, що натяків не розуміє.
— Ну, ти й бовдур… — посміхнувся лицар. — Хлопці, ви звідки взялися? Я думав, найманці, кмітливішими будуть.
— Обережніше зі словами, мілорде… — надулися обидва. — Не розкидайтеся словами…
— Гаразд, гаразд… Я без образи. Просто ви зрозумійте — дівчині заміж хочеться.
— Е, ні… — не менш синхронно замотали головами обидва.
— Та зачекайте, — засміявся лицар. — Я до того, що придане їй потрібне. А як дівчині на такому безлюдді заробити пару монет? А тут — нагода. Повною дурепою треба бути, щоб не скористатися. Якщо товар є, і купець око поклав. Метикуєте?
Найманці переглянулись.
— Тож не скупіться… І буде вам щастя.
— Мілорде… — одразу ж обернулися до мене обидва. — Чи не можна нам трохи грошей отримати? Хоча б по дві срібні?
Щось було не так, неправильно. Роботи, навіть найновіші, лише механізми, що керуються обмеженим набором команд. І головне завдання — знищувати супротивника за всяку ціну. Це людина може обирати між нападом та захистом, зважуючи шанси. Робот інстинкту самозбереження не має. Тож коли вони, раптом, усі разом припинили вогонь і дружно пирснули в різні боки — я напружився. А потім, не чекаючи на підтвердження правоти інтуїції, гепнув плазом і відкотився за найближчий бетонний блок.
— Лягай! В укриття! Це «Лють»! — заволав хтось позаду.
Трясця! Як відчував, що все йде надто гладко. Не могли вояки залишити такий об'єкт під охороною лише легких роботів. І ось відповідь…
Спершу по вухах ударив тонкий, пронизливий все тіло, свист, викликаючи біль у кожній кісточці, а потім немов світло вимкнули. Темрява і гуркіт вибухів, що перетворюють територію перед цехами на гектар багаторазово розпушеної ріллі. На якій, після залпу «Люті» не залишається нічого цілого, більшого розмірами за фалангу пальця.
Монолітний, багатотонний бетонний блок, що дав мені тимчасове укриття, застогнав, наче живий, покриваючись тріщинами. Індикатор зарядки захисного поля тривожно мигнув, миттєво йдучи в жовту зону… Наді мною густим віялом промайнули десятки, сотні різноманітних осколків… серед яких, напевно, були й останки моїх «Борисів», а потім зону вогневого контакту накрила мертва тиша.
