Відродження-4 - Кулик Степан

Із найманцями пішло простіше. Власне, на те вони й найманці. Я лише запитав: скільки коштують їхні послуги. Ціна, м'яко кажучи, кусалася — золотий на день, але й не перевищувала мої можливості. Особливо з урахуванням нагороди за виконання контракту. Так що, поторгувавшись трохи, виключно для дотримання пристойності, я пристав на їхні умови, ми вдарили по руках, і в загін влилися ще два професійні бійці.

Хлопцям навіть нічого пояснювати не довелося. Тільки назвати кінцеву точку маршруту та озвучити приблизну кількість днів у дорозі. Ну і, ясна річ, видати аванс. Решта працівників меча та щита зовсім не цікавило. Як кажуть, не має значення: що наступати — бігти, що відступати — бігти. А вибір напряму — головний біль командира чи наймача.

— Як вважаєш, — поцікавився я думкою лицаря, коли наш караван, що трохи підріс, знову рушив у дорогу. — Вистачить охорони, чи варто ще пару-трійку бійців найняти?

Сер Такс уважно подивився на найманців, що трималися по обидва боки обозу, і кивнув.

— Два лицарі, два найманці, войовниця... Щоб наважитися напасти на такий загін, розбійників має бути не менше півтора десятка. А то й більше… Не думаю, що у цих краях водяться такі великі ватаги. Лісові брати ризикувати не люблять. Їхня здобич — самотні подорожні. Ну, або зовсім безпечні купці, які розраховують, на удачу. Отже, навряд чи…

— А чудовиська?

— Різну дрібноту ми з тобою винесемо легко... Проти таранного удару їм не встояти. А зустріти щось справді велике та жахливе, ще менше шансів, ніж велику банду.

— Це чому?

— Кожна чудовисько, як би це сказати точніше… Вони не суть цього світу. І створюють довкола себе збурення магічних енергій. Звичайні люди цього майже не відчувають. Так тільки невелика тривога або наплив паніки. А ось маги, тих проймає всерйоз. На кшталт зубного болю. І чим більше чудовисько, тим сильніший біль. Тож, варто десь з'явитися такому, туди миттєво злітаються усі найближчі месери. Щоб усунути причину страждань.

— Гм… Дивно… — потер я кінчик носа. — Якщо все так, як ти кажеш, то звідки ж вони беруться? Не хочу хвалитися, але буквально напередодні я вбив одне дуже серйозне чудо-юдо. Не один рік тримало у страху всю округу.

— Мабуть, та округа була надто далеко від столиці та великих міст? Тобто, далеко від веж чарівників, — знизав плечима лицар. — На дальніх провінціях, так... там усяке водиться. Тому що чутливість магів не безмежна. Верст сто, приблизно… Але, якщо я правильно запам'ятав, ми рухаємось якраз у бік однієї з веж, а не віддаляємось. Отже, з кожним днем, ймовірність зустріти щось справді небезпечне, суттєво зменшується.

— Гм… Про це я не подумав…

— Прошу пробачити, якщо моє запитання здасться нетактовним… — трохи відвівши погляд убік, спитав лицар. — Ваша супутниця… вона… гм… ваша?

— Гарне питання, — посміхнувся я. — Дівчина не моя дружина. І поки що, своя власна. Але, якщо у вас, добродію, виникнуть якісь думки, крім приємного спілкування в дорозі… то я буду незадоволений. Я достатньо зрозуміло пояснив?

— Цілком, — кивнув сер Такс, помітно засумувавши.

— От і славно, — посміхнувся я ще привабливіше і голосно закричав: — Тпру! Стояти!

Захопившись розмовою, я й не помітив, як обоз досяг розвилки за селом і, не маючи інших розпоряджень, рушив прямо.

— Що не так? — здивувався сер Такс. — Башта Смарагдового дракона саме на тому боці…

— Життя не геометрія, — не став я вдаватися до подробиць. — І зазвичай прямий шлях не найкоротший.

— Схоже, Леоніде, ти не лише тих небезпек, що попереду, побоюєшся? — хмикнув лицар.

— Береженого і творець береже, — знизав я плечима і направив коня в голову обозу.

Старший візниця без жодних запитань, абсолютно байдуже вислухав нове розпорядження, і обоз звернув з тракту на бічну дорогу.

Важко сказати, добре я міркую чи ні, — тим більше, що обрана дорога буквально в парі верст від села пірнала в ліс, тоді як коронний тракт простягався по рівнині між обробленими полями, де й засідку влаштувати не так просто, — але виплекане роками почуття небезпеки буквально кричало, що рухатися навпростець не можна. А воно мене і в тому минулому житті не раз виручало. Неодноразово дозволяючи дійти додому з отриманим у пункті забору крові пакетом їжі, не позбувшись його від випадкової зустрічі зі шпаною Сидора.

Бонусом вибору стала прохолода. У той час, як на тракті літнє сонце вже припікало, під покровом крон вікових дерев було навіть трохи прохолодно. Що дуже важливо, якщо замість футболки чи гавайки, на тобі шкіряна куртка та кольчуга. І це ще, як кажуть, лайт варіант. Той самий сер Такс одягнений у легкі лати, до яких, за замовчуванням, додається товстий піддоспішник. Моторошно навіть уявити... Літо, спека за тридцять, а ти у ватнику... Брр... Йоги нервово курять і заздрять.

Пам'ятаю, читав про хрестові походи. І, з усіх описаних пригод, найнеймовірнішим і вигаданим завжди здавалося саме те, що хрестоносці навіть у пустелі воювали у важкій броні. І навіть подумати не міг, що колись мені випаде перевірити це на собі.

Ґрунтовка не брукована дорога, то горб, то яма… Тож і без того не надто швидке просування, сповільнилося ще більше. Причому настільки, що я знову відкрив карту, щоб перерахувати терміни з урахуванням поправки на нову швидкість. На щастя, із графіка не вибивалися. Щоправда, виходило майже впритул, так що запасом часу, за рахунок скорочення днівок і ночівель, все ж таки варто було перейнятися.